Комунікативний аспект політичного лідерства: культурологічні засади

Культурологічне комунікаційне поле моралізм – утилітаризм. Одним з його полюсів є позиція стосовно того, що найважливішим завданням політичної діяльності є завдання моральне - утвердження „щасливого й чудового життя” полісу й громадянина (Аристотель) та перетворення політичних лідерів на суб’єкти моральної діяльності. „Тому керівник повинен володіти моральними чеснотами у всій їх повноті... а кожний з інших повинен володіти ними настільки, наскільки це відповідає частині його участі у вирішенні спільних завдань” [13]. При цьому мораль не обмежується загальною орієнтацією на соціальне благо. Вона має також а) інтегрувати в себе закон як правове втілення моралі; б) грунтуватися на розумі; в) у політичних рішеннях додержуватися ідеалу середини й „дотримувати певної міри”; г) мета й засіб при цьому утворюють єдність, у якій мета визначає вибір засобів. Грецькі історики моральне лідерство приписують Періклу, найважливішими чеснотами якого в суспільному житті були його висока безкорисливість, совісність і непідкупність [14].

Другим полюсом є концепт, що віддає пріоритет політиці над мораллю через практичну недоцільність останньої, що чітко проявлялося в діяльності давньогрецьких тиранів, орієнтованих на одержання будь-яким чином влади для задоволення широкої гами особистих потреб.

Процес синтезу бінарних опозицій у цьому „полі” зазнає істотного впливу трьох факторів. По-перше, він прямо пов’язаний з рівнем моральності й плебісцитарності самого суспільства. По-друге, залежить від ступеня моральності політичних лідерів, котрі володіють диспозитивністю морального вибору. По-третє, на нього здійснює суттєвий вплив ступінь (не)правильності форм давньогрецьких держав.

Комбінації цих факторів можуть породжувати найнесподіваніші прояви моральних імперативів у політиці. Стає можливою ситуація, коли тиран, зміцнивши свої владні позиції, починає піклуватися про загальне благо, аби підданці сприймали його не як тирана, а як доброго володаря. До такого типу лідерів, наприклад, належать Ясон, „правління якого відзначалося помірністю та справедливістю і трималося не тільки силою зброї, але й співчуттям народу”, та Філомел, котрий, „маючи низку тиранічних ознак, був не стільки тираном, скільки „національним” проводирем, вождем” [15]. Відомі й випадки, коли правитель з незаперечним моральним авторитетом з часом віддавав перевагу утилітарним міркуванням, пов’язаним із задоволенням особистих потреб.

Культурологічне комунікаційне поле раціоналізм – ірраціоналізм. Йдеться про те, наскільки ідеальний „образ лідера” є похідним від наукової теорії та об’єктивного знання, а чи грунтується на міфі. Одним з його контрпунктів є владні образи, породжені епохою великих буржуазних революцій, котрі втілювали якості філософів. Інший контрпункт представлений продуктами „колективних сподівань мас”, що відображають міфи про мудрого й хороброго вождя, батька нації, героя-рятівника батьківщини.

Грецька культурологічна традиція та іманентно властиві їй світоглядні координати найважливішим регулятором політичного лідерства бачать розум людини. При невеликих інтерпретаційних розходженнях таку позицію поділяє більшість давньогрецьких філософських шкіл. Так, піфагорійці вважали, що недоцільно звертати увагу на думку юрби, оскільки небагатьом властиво добре думати - це прерогатива людей знаючих. Геракліт виступав за „правління кращих”, за „розумну аристократію”. Демокріт висловлювався за необхідність коритися розумовій перевазі. Сократ говорив, що „правити повинні знаючі” [16]. Як, наприклад, Перікл, котрий здавався своєму народові „образом Нусу (Розуму), людським втіленням сили конструктивної, рушійної, аналітичної, будівничої, проникливої і художньої” [17].Що стосується самого синтезу бінарних опозицій, то на практиці при всій їх раціональності давньогрецькі політичні лідери, тим не менше, персоніфікували переважно істотні риси міфологічних героїв.

Культурологічне комунікаційне поле: онтологічність – релятивізм. Онтологічність припускає побудову політичної діяльності лідера на засадах істини, ним же часто й продукованої, а релятивізм - відносну її цінність у структурі його мотивів, а самі претензії лідера на істину вважає „викликом” реальним обставинам.

Свого крайнього прояву у системі політичного лідерства онтологічність досягла в Давній Греції: покликання лідера в ту епоху полягало в його здатності обирати благо, необхідне для життя, що вважалося доступним тільки знавцям діалектики, спроможним бачити небесний оригінал і наслідувати його. Через це, за Платоном, правителями можуть бути тільки філософи, котрі пізнали божественні взірці соціального устрою.

Як зразок релятивізму в системі політичного лідерства можна назвати „картину світу”, концептуально висловлену софістами. Вона заснована на принципах наївної діалектики, які твердили, що будь-яке людське знання відносне, і були схильними до суб’єктивізму. За таких обставин право на володарювання мають не „наймудріші”, а найдужчі, що спираються на нічим не обмежену волю лідера.