Комсомол України в перебудові 1985 – 1991 років

Як і в попередні десятиліття, використовувалась апробована форма роботи – громадський призов. Комсомол продовжував мобілізовувати молодь на ударні будови. Результати ж були невтішними: кожен п’ятий „доброволець” залишав будову, не попрацювавши й року [16].

Начебто немало робилося й у виховній сфері, в політичній та економічній освіті. За звітами комітетів комсомолу, 1986/1987 навчального року всіма формами освіти було охоплено 4,6 млн. юнаків і дівчат, з них 3,6 млн. – комсомольців [17]. Але соціологічні дослідження, проведені 1987 року Науково-дослідним центром молодіжних проблем ЦК ЛКСМУ й Президії Академії наук УРСР, засвідчували, що тільки 9 % опитаних вважали політзаняття джерелом інформації [18]. Ефективність виховної роботи знижувалася внаслідок розриву між догмами теорії й практикою – люди не відчували реальних результатів перебудови.

Крім зневіри, апатії, відходу від колишніх ідеалів, протиріччя між словом і справою породжувало в молодіжному середовищі тривожні явища. З 1985 по 1988 рік більш ніж на третину зросла кількість неповнолітніх порушників антиалкогольного законодавства, в 5 разів збільшилося число молоді, поставленої на облік в органах внутрішніх справ за вживання наркомістких речовин. Питома вага молодіжної злочинності 1987 року склала 52,6 %. За 8 місяців 1988 року злочинність і пияцтво серед молоді зросли, у порівнянні з аналогічним періодом 1987 року, на 4,5 і 6,4 % відповідно [19].Не відповідала вимогам життя й кадрова робота в комсомолі. Нагадаю, що підбір і розстановка кадрів були прерогативою партійних комітетів. На 1 січня 1986 року серед перших секретарів міськкомів і райкомів ЛКСМУ 72,5 % були фахівцями промисловості й сільського господарства [20]. Не змінилася ситуація й через два роки. Вищу технічну, сільськогосподарську й економічну освіту мали вже 83 % перших секретарів [21]. Але ж у галузевих інститутах не вчили працювати з людьми! А тому молодим фахівцям-виробничникам важко було опанувати прийнятний для молоді стиль спілкування. Робота з людьми лишалась на другому плані. Людина, як і за Й. Сталіна, вважалася „гвинтиком”.

Молодь мовчки, але вперто реагувала на ситуацію. На 1 січня 1988 року чисельність республіканської комсомольської організації склала 6 млн. 260 тис. 365 чоловік, скоротившись за 1987 рік більше, ніж на 5,4 %. Прийом до комсомолу зменшився на 50,2 % [22]. Якщо за 5 років (1982 – 1986 рр.) вибуло з організацій без зняття з обліку 200 тис. юнаків і дівчат, то тільки за 1987 рік – майже 189 тис. До осені 1989 року кількість комсомольців скоротилась до 5 млн. [23]. Пізніше вихід з комсомолу став лавиноподібним.

Неспроможність комсомолу задовольняти запити молоді, протиприродність централістських засад в самодіяльній організації, догматизм – все це відштовхувало молодь. Вона шукала відповіді на свої запитання у „неформальних” (пізніше їх стали називати „самодіяльними”) організаціях.

Відносини комсомолу з цими організаціями не склалися від самого початку. Як партія до 1989 року навіть думки не допускала про зазіхання на її владну монополію, так і комсомол не бачив собі альтернативи. Тому й питання про роботу з „неформалами” розглядалися у вузькому колі апаратних керівників.

Стисло процитую цікавий документ – записку відділу пропаганди і агітації ЦК ЛКСМУ „Про деякі негативні процеси в самодіяльних об’єднаннях”, яку розглянув секретаріат ЦК в секретному режимі в березні 1988 року. За правилами того часу спочатку окреслили „позитив”: у деяких областях створено госпрозрахункові молодіжні центри, спортивні, науково-технічні об’єднання, політичні й дискусійні клуби; переглянуто спрямування роботи Комітету молодіжних організацій, проведено наукові дослідження з проблем „неформальних” об’єднань, підготовлено публікації з цієї тематики. Однак, відзначалося далі в записці, „…проблема самодіяльних організацій одержує якісно новий зміст. Посилюється їх мобілізація, орієнтація на соціально-економічні, національні й історико-культурологічні питання”.

Відзначалась поява перших „так званих соціально-політичних клубів. Деякі їх учасники не завжди об’єктивно оцінюють процеси, що відбуваються в країні, проповідують доморощені концепції розвитку радянського суспільства, ідеї політичного плюралізму, з екстремістських позицій критикують перебудову”. В цьому контексті згадувалися, зокрема, київські клуби („Український культурологічний, члени якого в більшості своїй раніше притягалися до кримінальної відповідальності… поширюють на засіданнях наклепницькі вигадки про національну політику КПРС, історичне минуле республіки”, клуб „Більшовик”, що проголошує себе „політичною організацією революційної молоді” та ставить за мету „створення нової революційної марксистсько-ленінської робітничої партії і твердить, що КПРС не здатна вивести країну з економічної й політичної кризи”), полтавська група „Демократизація”, „Всесоюзний соціально-політичний клуб” з філіями у Києві, Львові, Миколаєві, Сімферополі, Харкові та інші.