Комсомол України в перебудові 1985 – 1991 років
Партія ставила перед комсомолом два завдання: мобілізація молоді на будівництво матеріально-технічної бази „нового суспільства”; посилення ідейного впливу на молодь шляхом пропаганди марксистсько-ленінської (з кінця 1920-х років – ленінсько-сталінської) теорії.
Підтриманий комсомолом у 1920-ті – 1930-ті роки ентузіазм молоді багато в чому сприяв перетворенню СРСР з аграрної на індустріальну країну. Але саме тоді в діяльності молодіжної спілки склалися стереотипи, що визначали її характер аж до початку перебудови. Зміст комсомольської роботи зводився переважно до направлення молоді на будівництво народногосподарських об’єктів та керівництво нею в „справі комуністичної практики”. Для закріплення цієї політичної лінії ЦК ВЛКСМ і ЦК ЛКСМУ змінили свого часу структуру комсомольського апарату. Замість відділів і секторів комітетів, які враховували основні напрями діяльності комсомолу як виховної організації, було утворено виробничо-галузеві відділи. Як образно зауважив генеральний секретар ЦК ВЛКСМ О. Косарєв на пленумі ЦК 1935 року, „комітети комсомолу перетворювалися на кволі наркомати” [15].
Крок за кроком комсомол відходив від того, що в перше десятиліття становило основний напрямок його діяльності й сприяло його авторитетові: захист інтересів і прав молоді, ліквідація неписьменності, культурний розвиток юнаків і дівчат. Багато питань у спілці стали вирішуватися за вказівками згори. Більше того, цих вказівок комсомольські апаратники чекали. Сталінський репресивний апарат дуже „чітко пояснював”, що ініціатива карається. Хрущовська „відлига” в другій половині 1950-х – на початку 1960-х років практично не змінила місця комсомолу в політичній системі суспільства.Період брежнєвського застою характеризувався підвищенням уваги партії до комсомолу, оскільки експлуатувати ентузіазм молоді ставало все складніше. Для посилення функції ВЛКСМ як резерву партії ХХШ з’їзд КПРС (1966 р.) ухвалив рішення, що молодь може вступати до партії тільки через комсомол. За Конституцією СРСР 1977 року комсомол одержав право законодавчої ініціативи. Проте, висунувши ще на ХХV з’їзді КПРС (1976 р.) пропозицію про прийняття закону про молодь, комсомол не домігся реалізації цього важливого питання. Чому? Партія команду не дала! Тим часом молоді люди нерідко дискримінувалися у вирішенні соціальних питань, а комітети комсомолу навіть не намагалися захищати їхні права.
Чисельність ЛКСМУ в 1970-і роки зросла майже вдвічі. Однак це не свідчило про поліпшення роботи з молоддю. Значна частина комсомольців не проявляла активності, навіть не сплачувала членських внесків. Організація їх практично не цікавила.
Не сприяла зростанню суспільно-політичної активності молоді й ідейно-виховна робота. Догматизм, формалізм, розрив між словом і ділом у політичній і соціально-економічній практиці знижували ефективність виховного впливу. Та і як могло бути інакше? На політзаняттях, політінформаціях, у газетах, по радіо й телебаченню молодь чула про неабиякі успіхи „розвиненого соціалізму”, а в житті зіштовхувалася з нерозв’язністю життєво важливих для країни, для кожного громадянина проблем.
Авторитет комсомолу падав. Та „на горі” цього ніби й не помічали: про комсомол говорили тільки в піднесених тонах. Бюрократичний централізм, адміністративно-командні форми і методи парткерівництва без особливих змін перейшли з 1930-х в 1970-і роки. Але часи змінилися. Заклики перетерпіти „тимчасові” труднощі вже не спрацьовували. Молоді люди не покладалися на світле комуністичне майбуття, а навіть на принади розвиненого соціалізму. Спиналося на ноги покоління освіченіше, яке, до того ж, засвоїло батьківський і дідівський досвід будівництва соціалізму.
Комітети комсомолу не зуміли зрозуміти нових процесів у молодіжному середовищі, змінити свою роботу з урахуванням потреб та інтересів молоді.
І тут нагадаю про „міну-розтяжку”. Справа в тому, що партії в радянський період вдалося вселити основній масі населення й молоді дуже шкідливу ілюзію: досить ухвалити „хороше рішення” – і будь-яка проблема вирішиться. На початку перебудови цю ілюзію сповідували навіть представники вищих ешелонів влади.
До згаданих уже постанов ЦК КПРС і ЦК КПУ, рішень з’їздів ВЛКСМ і ЛКСМУ улітку 1988 року додалися матеріали ХIХ Всесоюзної конференції КПРС. В них говорилося про нову молодіжну політику, необхідність ухвалення закону про молодь. Конференція декларувала повернення до ленінських принципів взаємодії партії й комсомолу: партія здійснює тільки політичне керівництво самодіяльною, організаційно самостійною спілкою молоді. Однак на ділі все лишалося по-старому: на комсомольських з’їздах і пленумах точилися балачки з використанням перебудовчих термінів – демократизація, гласність, плюралізм, консенсус тощо. Ця тріскотня нагадувала безладну нічну стрілянину без видимої цілі або хоча б якогось орієнтира.