Евристичні можливості біогеодетермінізму

Красномовним і надто претензійним обгрунтуванням ролі «російського постмодернізму у формуванні нової наукової картини світу” є книга сучасного російського політолога й культуролога О. Панаріна «Реванш історії: російська стратегічна ініціатива у XXI столітті». На думку пана Панаріна, в російській культурі формуються три потужні течії, які кидають виклик основним настановам західноєвропейської наукової класики. Дослідник взагалі стверджує примат і первинність культури щодо науки. «Культура — «підсвідомість» науки, тиск якої веде до перетворення дослідницьких парадигм. Тому необхідно виокремити у культурі дві системи принципів, одна з яких стала джерелом класичної (західної) науки, а друга стає чинником посткласичного повороту». В основі цього посткласичного повороту, що грунтуватиметься на російському виклику західноєвропейській науковій класиці, має бути, на думку О. Панаріна, російський космізм, філософія всеєдності й своєрідний натурфілософський органіцизм.

Російський космізм, як стверджує О. Панарін, альтернативний соціоцентризмові, що відриває людину від природи і проповідує незалежність соціуму від космосу. В російській культурі «вперше після зловісного метафізичного розриву Нового часу робиться спроба повернути людину природі, а природу — людині. Російський космізм передує сучасній коеволюційній парадигмі науки – ідеї співрозвитку світу природи і світу цивілізації» .

Друга течія у російській культурі — філософія всеєдності, центральна ідея якої є альтернативою уявленням про конгломеративність, мозаїчність навколишнього світу. Останній сприяє екологічному нігілізмові технічної цивілізації. «Філософія всеєдності повертає нас від образу природи як майстерні до образу природи як храму, простір якого будить у нас мотивації вищого порядку, несумісні з безвідповідальним споживацьким егоїзмом. ...Принцип всеєдності став загальнометодологічною передумовою сучасних понять біоценозу, геобіоценозу, що набули значення не лише орієнтирів наукового знання, а й нормативних принципів, що зобов’язують поважати крихку цілісність космосу» .Третьою течією, настановою російської культури епохи релігійно-філософського ренесансу, є, на думку О. Панаріна, своєрідний натурфілософський органіцизм. Адже, на відміну від класичної західної науки, де універсальною моделлю світу й джерелом дослідницьких настанов є природа нежива, в російській культурі домінуючим є “теургічний образ живої матерії і живого космосу». Цей космос постає як органічна цілісність, «живий вогонь», самоорганізований простір, живий організм. Відтак, за твердженням О. Панаріна, відбувається «реванш» романтичної російської натурфілософії над класичним механіцизмом. Сучасну епоху дослідник тлумачить як «реставраційну», оскільки, по-перше, вона є постіндустріальною і характеризується екологічними прозріннями, заборонами на нестримний технологічний активізм; по-друге, є посттоталітарною, пов’язаною з культурологічними заборонами на революціонаристські експерименти із суспільством. Від ідеї «реставраційності» О. Панарін і прокладає лінію «реваншу». Відповідно, на думку О. Панаріна, Заходові належить помудрішати, аби визнати своєчасність цієї альтернативи, збагнути профетичний характер російського «традиціоналізму».

Така методологічна настанова знадобилася О. Панаріну не для обгрунтування справжніх альтернатив, які висунула сучасна цивілізація перед людством, а для звичайнісінької апології сучасного російського «історичного реваншу» — через звернення до євразійських контамінацій. На його думку, «євразійський постмодерн за своїм радикалізмом перевершить будь-яку уяву». Адже глобальний цивілізаційний і геополітичний баланс між Сходом і Заходом, як і колись, залежить від Росії. «Сильна Росія за будь-яких перипетій її політики триматиме смолоскип Просвітництва в Євразії. Ослаблення і, тим більше, втрата Росії як політичного суб’єкта світового класу відкриває перспективу прямого зіткнення західного, мусульманського і тихоокеанського світів у боротьбі за переділ ойкумени». Відповідно, О. Панарін впритул підходить до тези С. Трубецького про євразійський (російський) націоналізм: «Сьогодні, як і в інші перехідні епохи в Росії, головне залежить навіть не від того, якими конкретними методами здійснюватиметься модернізація (навіть і вона не є головним пріоритетом у сучасних євразійців. — І. К. ), а від того, ким вона здійснюватиметься — синами чи пасинками Росії».

Беручи на себе сміливість робити прогноз майбутнього стану світу та місця в ньому Росії, О. Панарін грунтує цей прогноз на «гіпотезі інверсійного вибуху — найгострішої реакції на крайнощі та вади нинішнього стану». По-перше, це реакція на крайнощі нинішньої американізації російського суспільства. Відповідно, за О. Панаріним, перша риса майбутнього стану російської політичної культури — її мобілізаційність. По-друге, це реакція на крайнощі нинішньої західницької фази великого кондратьєвського циклу світової історії, яка характеризується зміною фази азіатської на фазу античну, західну. Нинішній рубіж другого і третього тисячоліть є, на думку О. Панаріна, кінцем модерну і настанням нової східної фази світової історії. Проти модерну, мовляв, постають три великі альтернативні ідеї: екологічна, культурної різноманітності й морально-релігійний фундаменталізм. Саме під знаком останньої і буде, як запевняє російський глобаліст, будуватися культурна ідентичність Росії, її ініціатива нового планетарного зрушення. Механізмом, що забезпечить поворот до цієї фази, “стане союз постекономічної людини найрозвинутіших країн світу з доекономічною людиною ще не верстернізованого Сходу. Постекономічна людина позбавить доекономічну людину комплексу неповноцінності (от у цьому й річ! — І. К.), допоможе її соціокультурній реабілітації і легітимації, а доекономічна людина дасть постекономічній масову соціальну базу”. (Базу чого? Нового соціального експерименту в дусі східного фундаменталізму? — І. К.). Така зустріч доекономічної та постекономічної людини відбудеться, зрозуміла річ, саме в Росії, яка, отже, стане на початку XXI століття одним з ініціаторів планетарного повороту.