Евристичні можливості біогеодетермінізму
У дослідженні національної свідомості біогеодетерміністський метод має значні евристичні можливості для з’ясування ролі біологічних та географічних чинників як об’єктивних детермінант формування етнічної психології і культури, зокрема – стереотипів поведінки, етнічних та національних архетипів свідомості тощо. Актуальність звернення до історії становлення та основних теоретичних постулатів біогеодетермінізму зумовлена і новочасними деформаціями та спекуляціями, що спостерігаються як в Україні, так і в Росії та інших посттоталітарних державах, і використовуються з ідеологічними та політичними цілями.
В основі біогеодетерміністського методу лежить пояснення низки особливостей етнічних, національних, соціальних, політичних і навіть правових процесів дією об’єктивних природних (біологічних та географічних) чинників. Послідовне застосування цього методу відкривало широкі можливості для розвитку як науки, так і практичної діяльності (зокрема, виробництва, вироблення етнополітики, геополітики, екологічної політики тощо). Цей метод дав змогу філософам, історикам дійти слушних висновків щодо природного права, в основі якого — визнання всіх людей рівними від природи, а відтак і неправомірності будь-яких привілеїв за ознакою «раси», «крові», інших антропологічних ознак.
Доведення ж до абсурду біогеодетермінізму здійснювалося вже не з наукових, зрозуміло, позицій, а ідеологічних та політичних. А це призвело до компрометації цього методу, починаючи від Гобіно і кінчаючи С. Бабуріним, О. Дугіним, Г. Зюгановим та іншими. Витіснення наукового методу всілякими соціологізаторськими та ідеологічними сурогатами великою мірою спричинилося, зрештою, до всесвітніх трагедій, як от расизм, націонал-соціалізм, фашизм, більшовизм, геноцид, антисемітизм тощо. Абсурд якраз і полягає в тому, що не умови географічного середовища, не біологічні закони кладуться в основу пояснення причин різниці в історичному та культурному розвитку народів, а расові й психічні чинники, ступінь організованості й революційної свідомості певного класу, рівень розвитку суспільно-економічної формації.
Провідною парадигмою досліджень відомого теоретика етносу, етногенезу та етнічної історії Л. Гумільова є етнос як біокосмічний феномен, який у своєму розвитку (етногенезі) проходить низку стадій відповідно до стану своєї пасіонарності. Остання є біохімічною енергією живої речовини біосфери і визначає спроможність етнічних колективів виконувати роботу, кваліфіковану істориками як активність (міграційну, природоперетворюючу, воєнну, економічну тощо). Ця активність визначається кількістю енергії (пасіонарної напруги) в етнічній системі, тобто кількістю пасіонаріїв різних рівнів. Здатність індивіда здійснювати цілеспрямовану роботу пояснюється кількістю енергії, яку він може абсорбувати з довкілля. Цей висновок Л. Гумільова став результатом осмислення закону збереження енергії, а також питання про її форми та механізм абсорбції. У вирішенні цієї проблеми Л. Гумільов спирався на праці В. Вернадського. В етнічних колективах, за Л. Гумільовим, надлишок енергії породжує сплески цілеспрямованої активності — пасіонарні поштовхи і вибухи. На відміну від тварин, людина цю енергію сублімує — переводить в осмислені, соціально значущі дії.На нашу думку, в дослідженні глибинних процесів національної та етнічної свідомості, у тому числі підсвідомості, етнічного та національного характеру, психології, біогеодетерміністський метод, розроблений Л. Гумільовим, є визначальним. Зрозуміло, чому в радянській науці він довго піддавався скептицизму, оголошувався дивацтвом тощо. Адже Л. Гумільов заперечував соціальну основу етнічних процесів. І лише нині наука може гідно поцінувати науковий подвиг ученого, творчо застосовуючи його розробки та ідеї. Тому не випадково сучасні українські етнополітологія та етнодержавознавство послуговуються тлумаченнями етносу, етногенезу та іншими категоріями, заснованими на гумільовській концепції.
На теоретичному й державно-політичному рівнях національної свідомості спостерігається тенденція до політизації та ідеологізації біогеодетерміністських підходів та відповідних чинників. Так, українські політологи подекуди пояснюють (як правило, традиційно) особливості національного характеру і вдачі (точніше, української психіки і характеру) геополітичним межовим розташуванням України, лагідним кліматом і т. п. І це абсолютно правильний, на наш погляд, підхід. Проте виведення геополітичної стратегії держави з цієї межовості й виправдання нерішучості українських політиків у захисті національних інтересів таким «міжцивілізаційним прокляттям» видається простою спекуляцією на біогеодетермінізмі.
Особливо небезпечною виявилася зазначена тенденція у сучасній Росії. Для виконання ідеологічного та політичного завдання — обгрунтування «великої місії» Росії у сучасному світі, необхідності відновлення «єдиної і неділимої» на великому євразійському просторі — із старих шухляд дістають запліснявілі слов’янофільські та євразійські ідеї.
Актуальність євразійських ідей у нинішній Росії пояснюється спробами консолідації російської нації, що розпадається буквально на очах, навколо національної ідеї. А остання у російській посттоталітарній політичній культурі поки що не уявляється іншою, окрім як імперською. Звідси звернення до різних (у тому числі «исконно русских») «традиційних» ідей — слов’янофільства, євразійства, соборності, православ’я тощо.