Евристичні можливості біогеодетермінізму

У проблемі дослідження національної свідомості сходяться, як у фокусі, різні концептуальні підходи, теоретичні розробки, наукові напрями соціогуманітарного характеру. Як історично багатоступеневий, багаторівневий, структурно складний, неоднозначний у своїх виявах феномен, національна свідомість водночас постає як система, де кожен з елементів тісно взаємозв’язаний з іншими та із системою в цілому. В сучасній українській національній свідомості поєднані явища і тенденції, які є відображенням етнічних, національних, державотворчих процесів. Дослідження діалектики розвитку цих процесів здійснює новий в українській та світовій науці науковий напрям — етнодержавознавство.

Аналіз стану сучасної української національної свідомості передбачає застосування, передусім, тих загальнонаукових методів, які уможливлюють теоретичне дослідження, створюють струнку систему критеріїв структурування, класифікацій і типологізації. Це, насамперед, методи аналізу й синтезу, диференціації та узагальнення, індукції та дедукції, абстракції та конкретизації, системний, порівняльно-історичний, єдності історичного й логічного аналізу. Останній із зазначених методів — історіологічний — безпосередньо пов’язаний з етнополітологічною та етнодержавознавчою теорією як спосіб постановки, визначення мети дослідження етнополітичної реальності та моделювання очікуваних результатів. Свідоме застосування методу є істотною факторною передумовою вироблення нових та уточнення раніше одержаних знань про певні етнополітичні, зокрема – духовні реалії, коригування теоретичних положень та подолання суб’єктивізму в їх аналізі.

Водночас для дослідження національної свідомості потрібно застосовувати принцип наукового плюралізму, тобто ті наукові методи, які дають змогу виявити певні історичні закономірності, своєрідність та деякі тенденції у розвитку свідомості (масової, буденної тощо) — етнічної, національної, включаючи аналіз свідомого та несвідомого шарів. Відтак нами долучатимуться методики й розробки етнології, етнопсихології, етнічної історії, психоаналізу, соціології, антропогеографії, етнографії, історичної географії, етнополітології та інших наук.

Науковий плюралізм у даному випадку осмислюється з позицій методологічного релятивізму. Необхідність останнього пояснюється, значною мірою, поставленими завданнями дослідження: по-перше, уникнути однобічних підходів і тлумачень; по-друге, не припуститися абсолютизації оцінок і певних положень («з точністю до навпаки»).

При цьому не йдеться про заперечення об’єктивної реальності чи про неспроможність дослідника, який використовує для аналізу певний метод, дати досить повну картину цієї реальності. Йдеться про те, що відповіді на порушені питання, як писав К. Мангейм, у певних випадках закономірно зумовлені аспектом пізнання, притаманного досліднику. Результатом такого підходу також є релятивізм не в тому сенсі, що можна прийняти будь-яку думку, а в тому, що формулювання будь-якого висловлювання завжди має реляційний характер. В релятивізм цей реляціонізм переходить у тому випадку, коли він поєднується з колишнім статичним ідеалом вічних, відірваних від спостерігача і перспективи його бачення, істин, і якщо про нього судять з позицій цього чужого йому ідеалу абсолютної істини.

Застосування методологічного релятивізму для повнішої об’єктивності дослідження передбачає прийняття тези про «екзистенціальну зумовленість» мислення. В такому випадку, на думку К. Мангейма, об’єктивність означатиме дещо зовсім нове й інше. По-перше, спостерігачі, що перебувають у межах однієї системи і мають однаковий аспект бачення, можуть, саме внаслідок ідентичності їхнього понятійного і категоріального апарату, дійти в ході можливої у даному випадку однозначної дискусії до однозначних висновків, а все, що відхиляється від них, усунути як помилку. По-друге, якщо аспекти спостереження різні, то об’єктивність можна встановити тільки непрямим шляхом. У цьому випадку робиться спроба пояснити те, що об’єкт побачено правильно, але під двома різними кутами зору, різницею в структурі бачення, й докладаються зусилля для розробки формули, яка зможе поєднати і узгодити висновки, отримані в цих різних перспективах.Після розробки такої контрольної формули вже не важко відокремити неминучі за різних аспектів бачення відхилення від довільних, хибних висновків, які й у даному випадку слід розглядати як помилки. Суперечка, що виникає внаслідок візуального сприйняття предмета, який також можна побачити лише в перспективі, завершується не рішенням створити неперспективне бачення (що неможливо), а прагненням, виходячи із зумовленого даною позицією зображення, зрозуміти, чому іншій особі з її позиції предмет постає саме таким, а не іншим. Так само шляхом порівняння й погодження висновків встановлюється об’єктивність і тут. Зрозуміло, що одразу виникає запитання, яку з існуючих точок зору слід вважати оптимальною? Однак і для цього є критерій, подібний до того, яким користуються за наявності візуальної перспективи, де також перевага віддається тим аспектам, що виявляють фундаментальні зв’язки у структурі предмета, тобто мають найбільшу силу осягнення, найбільшу плідність у обробці емпіричного матеріалу.

Визначимо основні методи, які мають бути інтегровані сучасною етнополітологією, зокрема у дослідженні національної свідомості. Простежимо еволюцію становлення цих методів, а подекуди трансформації та деформації. При цьому будемо постійно мати на увазі зазначену тезу про об’єктивність пізнання духовної реальності внаслідок застосування методологічного релятивізму і наукового плюралізму.