Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно-політичної думки

Римський клуб у той період переорієнтував свою діяльність на глобальні пошуки перспектив виживання людства. Це засвідчують, зокрема, доповіді „Мета для людства” (1977 р., Е. Ласло та ін.), „Енергія: зворотний рахунок” (1978 р., Т. Монбріаль), „Не існує меж освіти” (1979 р., Дж. Боткін, Е. Ельманджра, М. Маліца), „Мікроелектроніка і суспільство” (1982 р., Г. Фрідріхс, А. Шафф). До цього періоду належить і доповідь Римському клубові Б. Гаврилишина „Дороговкази в майбутнє” (1980 р). Доповідь зафіксувала прагнення вчених відшукати шляхи, якими можуть розвиватися різні суспільства, з тим, щоб, за словами японського вченого і політика С. Окіти, „не залишатися застиглими у тенетах вчорашніх поглядів, ідеологій і проблем”.

Доповідь Б. Гаврилишина й досі лишається актуальною. Характеризуючи найвірогідніший сценарій розвитку СРСР, вчений, зокрема, зазначав: „Можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами. Вони прагнули б зберегти свою незалежність протягом кількох десятиліть. Зазнавши радощів і гіркоти такої незалежності, вони, можливо, добровільно створили б більші об’єднання, подібні до Сполучених Штатів Європи або Середньої Азії, водночас відповідно зберігаючи свою культурну самостійність – як у сучасному Європейському Економічному Співтоваристві. Російська республіка також знайшла б своє місце у такій наднаціональній будові, де вона посіла б місце сильного партнера, але лише партнера” [10].

Починаючи з 1990-х років, для футурологічних концепцій стає характерною яскраво виражена філософсько-історична і соціально-політична орієнтація глобального характеру. Серед таких підходів особливо виділяються ідея „кінця історії” Ф. Фукуями, в якій обгрунтовується настання історичного затишшя в майбутньому внаслідок переваги ліберальної демократії на всьому геополітичному просторі, а також ідея „зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтона, яка стверджує, що після руйнації двополюсного світу на людство чекає „реванш Бога”, тобто загострення суперечностей і вірогідне зіткнення цивілізацій, які консолідуються довколо традиційних релігій.

1990 року було підготовлено перший звіт Римського клубу під назвою „Перша глобальна революція”. У ньому привертається увага до:

• участі кожного в пошуках шляхів подолання взаємопов’язаного комплексу сучасних проблем;• визнання того, що можливість конструктивних змін коріниться в мотивах і цінностях, які визначають нашу поведінку;

• розуміння того, що поведінка націй і суспільств відображає поведінку окремих членів цих суспільств;

• попередження щодо недоцільності очікування відповідей на проблеми від лідерів урядів та необхідності малих, але мудрих рішень, що відображають рівень свідомості мільйонів простих людей;

• забезпечення вимоги, згідно з якою будь-який привілей на індивідуальному чи національному рівні повинен супроводжуватися належною відповідальністю [11].

В останній час для діяльності Римського клубу характерні пошуки альтернативної цивілізації, що знайшло відображення в доповідях „Фактор чотири: подвійний добробут – зменшене вдвічі використання ресурсів” (1997 р., Е. Вайсзекер), „Межі соціальної єдності: конфлікт і розуміння в плюралістичному суспільстві” (1997 р., П. Бергер), „Як ми будемо працювати” (1998 р., Е. Боргіз), „Гуманізм перемагає” (2000 р., Р. Мон), „Інформаційне суспільство і демографічна революція” (2001 р., С. Капиця). Водночас не слід забувати про однополярну спрямованість сучасного процесу глобалізації, в контексті якої неважко зрозуміти, що Римський клуб та подібні організації значно залежать від цього процесу. Т. Кремень з цього приводу зазначає: „Очевидно, що роботи Римського клубу, незважаючи на ряд позитивних моментів, мають на меті приховування кризи розвитку сучасної системи капіталізму на Заході шляхом надмірного підкреслення самих глобальних проблем розвитку людства та їхніх наслідків, уникаючи безперечно необхідного в аналізі глобальних проблем висвітлення причин появи цих проблем та їхнього жорсткого прояву” [12].

Усім трьом етапам притаманне прагнення розвести поняття „футурологія” і „прогностика”.

Останнім часом поняття „футурологія” частіш за все вживається як образний синонім прогностики і прогнозування, що позначає всю сукупність літератури про майбутнє. Загалом у підходах, присвячених опануванню майбутнього, починає домінувати вивільнена від заідеологізованого світобачення науково обгрунтована плюралістична тенденція щодо прогностичних засобів і можливостей. Вона не виключає нетрадиційних, до кінця ще не з’ясованих наукою варіантів. Логіка їх урахування пов’язана з тим, що все, що є на Землі, як зазначає П. Коельо, приховує в собі історію цілого світу: „Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна подивитися на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів – на що б не глянути, завжди можна вловити зв’язок із тим, що має статися. Фактично не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у них, занурюються у Душу Світу” [13].