Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно-політичної думки

Спроби осягнути розумом майбутнє мають глибоку історію – люди завше прагнули зазирнути у своє „завтра”. Отож „оракули” цінувалися в усі епохи. Відтак від найдавніших часів до сьогодення можна вибудувати своєрідний ланцюжок людських зусиль „побудови майбутнього”: міфологія – утопія – фантастика – прогностика – футурологія. Причому кожна з ланок цього ланцюжка має самодостатнє значення і продовжує паралельне існування від свого виникнення й дотепер.

Міфологія належить до найраніших форм опанування людиною свого майбутнього. Вона – невід’ємна складова соціального становлення в рамках різних цивілізацій. На основі традиційних уявлень постійно виникають різного роду міфологеми. Вони стали складовими міфологізації історії або очікуваного майбутнього. Міфологеми за певних умов можуть суттєво впливати на сприйняття тих чи інших символів і дій, а також на характер політичної поведінки індивідів, соціальних і етнічних груп. Недаремно Т. Манн називав міф „часткою людства”.

Розрізняють давню міфологію і міфологію як філософсько-літературний жанр. До такого жанру, наприклад, зверталися письменники Ф. Кафка, Т. Манн, Ж. Кокто. Народною міфологією і міфотворчістю, зверненими в минуле і майбутнє, пронизаний роман „Сто літ самотності” Г. Маркеса. Міфологічне світосприйняття колумбійського класика втілилося, зокрема, в символічні зливи, що наче „кара божа” падають на голови людей, які втопили в крові й нечестивості своє високе призначення. У фіналі роману постають „останні жителі” напівміфічного містечка Макондо – жалюгідні людці, позбавлені пам’яті та життєвої енергії. Вони забули про загальнолюдську мораль і своє коріння. Лейтмотив роману – апофеоз самотності, егоїстично протиставленої солідарності, що й породжує звернене в майбутнє тривожне попередження письменника: „Родам людським, приреченим на сто літ самотності, не судилося з’явитися на землі двічі”. У творі, за визначенням літературознавця В. Столбова, закладено думку: „Людство загине, якщо не виробить загальнолюдської духовної спільності, загальнолюдської моралі, яка існувала б не сама по собі, а слугувала б основою загальнолюдської політичної думки” [1].

Міфологія і дотепер, модифікуючись і вдосконалюючись, залишається невід’ємною складовою людського мислення. Однак, як зазначає філософ А. Тахо-Годі, цей взаємозв’язок дещо парадоксальний: на противагу міфу, мислення „прагне вивести життя на шляхи пояснення його закономірностей, прагне і його, і людську практику усвідомити поза різного роду магією, спрямувати його розумно й доцільно”. Відтак мислення вважає міфи неспроможними, прагне позбутися їх. „Звідси – одвічне злиття і одвічна боротьба міфа і мислення упродовж тисячоліть, звідси ж – завдання науки вивчити розвиток людського мислення, що йде спочатку шляхами міфологічного осягнення життя, а в подальшому вступає в суперечність з міфом, який заперечує світ і розвивається в боротьбі за самостійність” [2].

У тісному зв’язку з міфологічними уявленнями з давніх часів розвивалися утопічні ідеї. У них з’ява бажаного майбутнього пов’язувалася не з надприродними силами, а з розумом, діяльністю людей. Термін „утопія” в перекладі з давньогрецької означає місце, якого немає. Цим поняттям визначається ідеальний, недосяжний суспільний лад, державний устрій. Більшість утопій, при всій їх розмаїтості, має соціальний характер. Історія утопічної думки – це процес еволюції „утопізму”, що простежується в працях Шан Яна, Платона, Августина Блаженного, Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бекона, А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена.

Переважна більшість соціальних утопій не збувається. Однак дивовижно часто збуваються окремі елементи ідеалізованих варіантів майбутнього. Досить уважно перечитати Т. Мора чи Д. Уїнстенлі, аби провести паралелі елементів їхніх умоглядних управлінських систем з реально втіленою практикою суспільно-політичного розвитку, зокрема зі спотвореними революційною свідомістю ідеями усуспільнення особистого майна, дружин, дітей в комунах перших літ після революції 1917 року в Росії, з формою одягу „під Сталіна” у радянських партійних чиновників, з неодмінними значками з портретом вождя у північних корейців тощо.Цікаво, що спокуса утопізму не зникає, оскільки люди постійно прагнуть придумати щось здатне якщо й не покінчити з усім злом на землі, то принаймні забезпечити домінування сил добра над силами зла. Недаремно В. Даль трактує утопію як „небувалу, блаженну країну, все омріяне, нездійсненне, марення про щастя” [3]. Нові конструкції утопій значно активізуються в переломні моменти історії: саме тоді виникає соціальна епідемія абстрактної боротьби за свободу і щастя людства. Характеризуючи метаморфози утопічної свідомості, російський філософ Г. Батигін зазначає: „Утопічність свідомості – невід’ємна риса „людини, що бореться”. Вона постійно націлена в майбутнє (не реальне, а уявне майбутнє): абсолютно несприйнятлива до вчорашніх уроків і не вміє нести відповідальності за скоєне; їй притаманна майже містична звичка наступати на одні й ті ж граблі. Життя спрямоване у прозору безкінечність, і за неоромантичним надривом вже не розпізнається свинська одержимість” [4].

Що стосується оцінок значення утопічного мислення, то на цю проблему існують полярні погяди. Прихильники одного з них вважають, що таке мислення стимулює критичні уявлення і поглиблює розуміння альтернативних форм соціальної організації. Представники протилежної точки зору виходять з того, що утопічне мислення вводить людей в оману, породжуючи очікування нереальних соціальних змін.