Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно-політичної думки

Термін футурологія (від лат. futurum – майбутнє і logos – учення) увів 1943 року в науковий обіг німецький соціолог О. Флехтгайм. Він мав на меті створити нову науку, своєрідну „філософію майбутнього”, орієнтовану на науково-теоретичну розвідку з тим, щоб протиставити її утопії. Вчений розглядав футурологію як науку, вільну від будь-яких ідеологічних і соціально-утопічних доктрин, як галузь суспільствознавства, завданням якої є розробка концепцій майбутнього людства, перспектив розвитку соціальних процесів.

Починаючи з 60-х років ХХ століття, футурологія і прогнозування в західній науці зблизилися й отримали значний поштовх. Таке зближення, з точки зору соціальних наук, закономірне, оскільки „між ними не існує жорсткого розмежування, і загальні спостереження, які стосуються футурології, підходять для прогнозування” [7]. Різниця між ними може існувати лише в орієнтаціях. Якщо футурологія орієнтується переважно на широку соціальну стратегію, то прогнозування (в даному випадку – політичне) частіш за все реалізується в тактичних короткострокових прогнозах: аналізі політичних ризиків, запобіганні прогнозованих конфліктів, передбаченні доступних для огляду політичних ситуацій, плануванні державних управлінських рішень та прогнозуванні їх наслідків.

Футурологічний напрям почав розглядатися як засіб підведення теоретичної бази під практику прогнозування. Відтоді й донині простежується періодизація футуроорієнтованих прогностичних підходів, яка включає три основні етапи: 1) 1960-і – середина 1970-х років; 2) кінець 1970-х – початок 1980-х років; 3) від 1990-х років.

Основною особливістю футурологічних концепцій 1960-х – середини 1970-х років стало ототожнення футурології з науковим прогнозуванням і оформлення її як спеціального наукового напряму в працях „Комісії 2000 року” при Американській академії мистецтв і наук під головуванням Д. Белла, а також у доповідях Римського клубу. Римський клуб було засновано 1968 року з ініціативи італійського вченого А. Печчеї, автора широковідомої праці „Людські якості” (1977 р.), як міжнародну неурядову організацію, не пов’язану з політичними партіями, класами, ідеологіями. Римський клуб об’єднує до ста відомих вчених, управлінців, підприємців, політичних діячів з різних країн світу. Його члени основними цілями своєї діяльності визначили:

• дати суспільству методику, за допомогою якої можна було б науково аналізувати проблеми людства, пов’язані з фізичною обмеженістю ресурсів Землі, бурхливим зростанням виробництва і споживання;

• застерегти людство щодо критичної ситуації, яка склалася у світі;• визначити для суспільства заходи доцільного управління, досягнення „глобальної рівноваги” [8].

Від початку своєї діяльності Римський клуб переймався вивченням глобальних проблем людства, таких як перегони озброєнь і загроза ядерної війни, засмічення довкілля, виснаження природних ресурсів, зростання народонаселення та нерівності в різних країнах і регіонах тощо. Тривоги членів клубу щодо подальшого розвитку людства знайшли відображення в доповідях „Межі зростання” (1972 р., Д. Медоуз та ін.), „Людство біля поворотного пункту” (1974 р., М. Месарович і Е. Пестель), „Перегляд міжнародного порядку” (1975 р., Я. Тинберген), „Поза межами віку марнотратства” (1976 р., Д. Гарбор та ін.).

У наукових підходах того періоду відбилося усвідомлення людством катастрофічності сучасної цивілізації, зокрема руйнівного впливу на людину техногенного суспільства та небезпеки ядерної війни. Знаковим для тогочасних досліджень є відображення стану фрустрації (краху всіх надій і віри в майбутнє, страху перед майбутнім). Вчені виявили, що в умовах динамічної модернізації традиційні суспільства руйнуються, що у світі відбуваються зміни, які випереджають свідомість, і людині все важче стає адаптуватися до змін. Характерна в цьому контексті праця американського вченого Е. Тоффлера „Футурошок” (1970 р.) У ній всебічно змальовано стрес та дезорієнтацію людини внаслідок великої кількості змін за короткий відтинок історії. Оцінюючи цю книгу, російський філософ П. Гуревич зауважує: „Створивши надмогутню техніку, людина змінила ритм і течію свого життя. І тут справді з’ясувалося, що найголовніша біда – зовсім не дефіцит сировини для виробництва, не руйнація екологічного середовища. Наукова думка прагне відвести ці катастрофи. Кошмар в іншому: психологічні ресурси людини не безмежні. Справа не в тому, що виникає озонова діра чи виснажується нафтова свердловина. І навіть не в тому, що, засинаючи в одній країні, ви можете проснутися зовсім в іншій... Скоріш за все може не витримати людська психіка” [9].

До особливостей футурологічних концепцій кінця 70-х – початку 80-х років можна віднести зосередження дослідницьких зусиль переважно на екологічних проблемах, розробці концепцій та моделей, які відбивають злам світової цивілізації – перехід людства від епохи Модерну до Постмодерну. У той же час було розроблено концепції „нового світового порядку” (Г. Кіссінджер) та постіндустріального суспільства (Е. Тоффлер, З. Бжезинський, Д. Белл, А. Турен).