Еволюція поглядів на державний суверенітет

Ця обставина знаходить своє відображення і у підходах та концепціях визначення такого поняття, як суверенітет. Так, ставлення українських науковців до основних декларованих геополітичних партнерів України – Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки – характеризується сумішшю поваги та дистанціювання, що, природно, спричиняє певну упередженість досліджень. Проблема трансформації суверенітету розглядається переважно у правовому аспекті.

Водночас треба відзначити, що в Україні було проведено й серйозні, глибокі дослідження процесів глобалізації та їх наслідків. У цьому зв’язку можна назвати праці таких вчених, як О. Білорус, Ю. Пахомов, О. Зернецька, В. Гура, В. Кремень та інші, яким притаманні пошуки методологічної реконструкції та синтез існуючих підходів [16].

Таким чином, основна лінія розподілу щодо трактування поняття державного суверенітету різними політичними школами полягає в існуванні двох теоретичних підходів – формалістичного та сутнісного (або, як це сформулював Дж. Томсон, підходи “державної влади” та “державного контролю” [17]). Перший визначає суверенітет як статус, який надається визнанням, і є постійним, сталим інститутом [18]. Другий підкреслює значення сутності суверенітету, чітко розмежовує політичну міць і правові формальності та вважає суверенітет історично пластичним, таким, що може зазнавати змін.

Водночас, незважаючи на неабиякі розходження різних теоретичних шкіл, у поглядах на державний суверенітет можна виокремити положення, які поділяє більшість дослідників, незалежно від того, в рамках якої школи вони працюють. Це:

• хоча міжнародні відносини за характером залишаються анархічними, можливості їхнього регулювання зберігаються;

• кількість учасників міжнародної взаємодії постійно зростає і включає в себе, окрім держав, міжнародні як урядові, так і неурядові організації, транснаціональні корпорації, різноманітні фірми та асоціації і навіть окремих індивідів;

• виклики та проблеми, з якими сьогодні зіткнувся світ, носять загальний характер, тобто не можуть бути вирішені однією країною чи навіть угрупованням країн.

Важливим моментом, щодо якого оцінки більшості дослідників співпадають, є визнання того, що держави залишаються головними учасниками (акторами) на світовій арені. Наступною групою параметрів, щодо яких не існує особливих суперечок, є мінливість та активність суб’єктів. Сьогодні майже ніхто не заперечує, що за більш ніж триста п’ятдесят років існування вестфальської системи і держави, і система міжнародних відносин зазнали суттєвих змін. Розходження поглядів різних шкіл полягає лише в тому, наскільки держава як інститут змінилася за цей час, наскільки впливовішими стали інші актори, яку роль в трансформації суверенітету відіграють процеси глобалізації. Саме з цих питань, очевидно, й розгортатимуться подальші активні дискусії.

Література:

1. Лебедева М. Мировая политика. - М., 2000. - С. 52.

2. Clark I. Globalization and International Relations Theory. - Oxford University Press, N.Y., 1999 - Р. 29.

3. Morgenthau H. Politics Among Nations: The Struggle for Power and Peace. - N.Y., 1978. - 340 р.; Legro J., Moravcsik A. Is Anybody Still a Realist? // International Security. - 1999. - Fall. - Vol. 24. - No. 2.

4. Политический дискурс: национальный интерес // Полис. - 1997. - №1. - С. 95.5. Inayatullah and Blaney. Realizing Sovereignty // Review of International Studies. - 1995. - № 21(1). - P. 14.

6. Wendt A. Identity and Structural Change in International Politics - L.: Lapid and Kratichwil, 1996 - P. 41.

7. Badie B. Le retournement du monde. Sociologie de la scene internationale. – Paris, 1992. – P. 146.

8. Scholte J. A. Globalization and Collective Identities. - Hounmills, 1996. - P. 61.

9. Williams M. Rethinking Sovereignty. - London, 1996. - P. 117 – 118.