Еволюція поглядів на державний суверенітет

С. Краснер вказує на “лицемірство”, з яким більшість держав посилається на норми суверенітету, в той же час постійно порушуючи їх. Особливо численними, на думку дослідника, є порушення “вестфальського суверенітету” [10]. Чотирьохвимірне визначення суверенітету C. Краснера передбачає, що держава може подолати зменшення одного виміру суверенітету, переносячи свою політику на інший вимір, де вона має більший контроль. Наприклад, багато з факторів, що підривають внутрішній суверенітет (здатність уряду здійснювати контроль у рамках своєї території), обумовлені транскордонними потоками. Держава, що володіє відповідними можливостями, може частково усунути ерозію внутрішнього суверенітету шляхом приєднання до міжнародних угод, які посилюють її суверенітет взаємозалежності (здатність держави контролювати потоки через її кордони).

Британський політолог Я. Кларк доводить: аргументи, що три складові суверенітету (військова, економічна та культурна незалежність) зазнали незворотних змін, не витримують критичного аналізу. Суверенітет ніколи не був статичним. У його рамках держави створювалися, втрачали та передавали іншим акторам ряд різних владних функцій. Так є і нині. Зміни в практиці суверенітету свідчать про розвиток глобалізації, саме вона є причиною такого розвитку. Суверенітет і глобалізація здійснюють активний взаємовплив і не можуть розглядатися як заперечення одне одного [11].

Німецький соціолог У. Бек визначає глобалізацію як процеси, в яких національні держави та їх суверенітети вплітаються у павутиння транснаціональних акторів та підкоряються їхнім владним можливостям, орієнтаціям та ідентичності. Процеси ці характеризуються такими вимірами: розширення у просторі, стабільність в часі, щільність транснаціональних потоків [12].

Д. Хелд доводить, що національна держава, у зв’язку з укладанням міжнародних угод, інтернаціоналізації процесів прийняття політичних рішень, зростаючій залежності в гарантуванні безпеки, міжнародним розподілом праці, втрачає те, що складає основу її влади – суверенітет [13].

Представники російської політичної школи (М. Ільїн, В. Цимбурський, А. Лебедєва, А. Барабанов та інші) пропонують цілий спектр характеристик для визначення поняття суверенітету: від використання геополітичних методів аналізу сучасної системи міжнародних відносин та світової політики і надбань школи політичного реалізму до підтримки відносно радикальних лібералістичних та функціоналістських теорій.

Деякі російські дослідники вважають, що у цій царині нічого принципово нового не відбувається [14]. Держави, як і раніше, залишаються головними учасниками міжнародних відносин. Більше того, ускладнення сучасного світу, поява нових глобальних викликів призводить не до солідарності та єдності людства, а навпаки – до загострення міждержавних протиріч. Наслідком скорочення світових сировинних ресурсів стає боротьба за доступ до них з використанням все досконаліших технологій і засобів, боротьба, в ході якої неминуче зіткнуться національні інтереси різних країн. Причиною зіткнення стає і перерозподіл світових ринків збуту, який супроводжується перегонами озброєнь та укладанням військово-політичних союзів і коаліцій. Поняття “життєві інтереси”, “зони впливу”, “принципи державного суверенітету” тощо залишаються центральними, бо відображають сутність світової політики в епоху глобалізації.Так, М. Ільїн вважає: явище, яке визначають як кризу суверенітету, скоріше слід інтерпретувати як кризу особливих різновидів держав. Їх можна охарактеризувати як надмірні, перевантажені соціальними, економічними, культурними та іншими функціями, не притаманними державі за її природою, а, головне, такими, що інтегрували не тільки громадян як підданих, але й корпорації, локальну та регіональну політику тощо. Одним з проявів глобалізації, на його думку, є “розвантаження” держав від надмірних функцій. Він проводить аналогії між сьогоденням та способами організації влади, характерними для часів європейського Відродження [15]. І в політичній проблематиці, і в її науковому осмисленні спостерігається своєрідне повернення проблематики раннього модерну, звичайно, на якісно новому, складнішому рівні політичних взаємодій та організації. Суверенітет виникає та існує завдяки альтернативним йому засадам влади. І навпаки, альтернативи суверенітету розвиваються та зміцнюються, перш за все, завдяки необхідій “початковій точці” у вигляді державного суверенітету. Система суверенних держав виникає та консолідується як структурна рамка, своєрідний “скелет” надзвичайно змагального середовища різних владних політичних утворень.

Напевно, не варто нагадувати, що українська політична наука переживає непростий період свого розвитку, якщо не становлення. В ній домінує державоцентрична парадигма. Такий однобічний підхід призводить до надміру спрощеної інтерпретації сучасної ситуації. Часто глобалізація і суверенітет трактуються як повністю несумісні явища. І це можна зрозуміти, якщо враховувати природне прагнення України зміцнити свою ще зовсім молоду незалежну державу.