Еволюція поглядів на державний суверенітет

Лібералізм чільне місце у світових процесах відводить багатонаціональним корпораціям, міжнародним організаціям, іншим транснаціональним акторам (і таким, зокрема, як терористичні угруповання), хоча й не заперечує важливої ролі держави.Школа лібералізму в деяких питаннях світової політики розглядає державу не як єдиного актора з єдиним підходом, а як набір бюрократій, кожна з яких керується власними інтересами. Таким чином, на думку вчених ліберального напрямку, поняття національного інтересу не існує, ним маскуються інтереси бюрократичних груп, які на цей час домінують. Держави, вважають ліберали, можуть бути юридично суверенними, але на практиці вимушені вести постійні переговори з усіма акторами світової сцени, в результаті чого свобода їхніх дій серйозно обмежується. Активне підключення нових (нетрадиційних) акторів до міжнародних відносин має своїм наслідком те, що держави вимушені ділитися частиною своїх владних повноважень, передаючи їх іншим учасникам процесу. В той же час вони можуть набувати нових якостей, наприклад, пов’язаних з координацією діяльності акторів світової арени. Фактично поступово нівелюється різниця між зовнішньою та внутрішньою політикою держав.

Деякі дослідники цієї школи говорять навіть про повне розмивання змісту національних інтересів, оскільки “нові суб’єкти світової політики вже йдуть на зміну державам-націям” [4]. На думку цих вчених, глобалізація не залишає місця для національних інтересів, оскільки починають превалювати інтереси світового громадянського суспільства.

Неомарксистська теорія (І. Валлерстайн, П. Суїзі, П. Баран) розглядає світову політику в контексті світової капіталістичної економіки. Рушійними силами міжнародних відносин, вважають прихильники цього напрямку, є не держави, а класи, і поведінка всіх акторів пояснюється саме класовими особливостями. Держави, багатонаціональні корпорації та деякі міжнародні організації репрезентують у світовій економічній системі інтереси домінуючого класу. Світова економіка жорстко обмежує свободу маневру держави. Ключовою рисою світової економіки є розподіл світу на центр, напівпериферію та периферію.

Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму змінює роль національного суверенітету. Основна функція держави полягає, перш за все, у сприянні ринковим силам. Водночас держава поступово втрачає функції соціального захисту населення. Перерозподіл на користь бідних регіонів розглядається в рамках цієї ідеології як “протекціоністське втручання”, що суперечить логіці ринку. Тому регіони все менше пов’язують свої інтереси з центром. Посилюються сепаратистські рухи: багаті не хочуть ділитися з бідними, а бідні вважають, що відокремлення стане найліпшим шляхом вирішення їхніх проблем.

Суверенітет у термінах неомарксистської школи не є ключовим поняттям, оскільки він стосується політичних і юридичних аспектів. Найважливішою ж рисою світової політичної системи є ступінь економічної автономії, і всі держави вимушені грати за правилами, визначеними міжнародною капіталістичною економікою. Так, представники школи неомарксистської теорії зазначають, що економічно малорозвинені країни перебувають у залежності від більш розвинених, причому економічне відставання не є природним етапом розвитку, притаманним усім державам, а наслідком нерівноправних міждержавних відносин.

Прихильники цього підходу піддають сумніву положення, що суверенітет, як такий, що володіє відносно незалежною політичною логікою, може бути відокремлений від світової економічної системи. Відповідно, суверенітет та розподіл праці є не просто протилежними принципами, але й елементами єдиного політичного та економічного порядку, міжнародної спільноти “вбудованого лібералізму” [5]. Саме суверенітет поступово знищується глобалізацією, оскільки глобальні економічні процеси обмежують спроможність держави визначати та проводити незалежну економічну політику. До певної міри такі обмеження державної автономії існували завжди. Цю точку зору поділяють, в основному, автори, які розглядають світ передусім як глобальну капіталістичну систему. Фактично характеристика, що раніше давалася слабким державам у світовій економічній системі, в епоху глобалізації може бути застосована практично до всіх держав світу.

Провідною засадою конструктивізму (А. Вендт) є постулат стосовно того, що не існує універсальних, раз і назавжди зафіксованих істин або понять. Конструктивісти зазначають, що світ постійно змінюється, і люди самі є причиною цих трансформацій. Багато авторів роблять наголос на зниженні значення територіального фактора та суверенної державності. Так, А. Вендт, говорячи про суверенітет, підкреслює, що він засновується на фіксованому наборі правил, які передбачають певні очікування та розуміння між суб’єктами [6].На думку вчених-конструктивістів, основні проблеми міжнародних відносин визначаються не інтересами, не силою або владою держав, а нормами та принципами, якими керуються політичні лідери, що їх представляють. Тому суверенітет залежить від культури в широкому розумінні цього слова. Негативні наслідки того, що не існує верховної влади над державами, можуть бути виправлені за допомогою міжнародних режимів, права, норм, економічної взаємозалежності, освіти тощо.