Еволюція поглядів на державний суверенітет

Для конструктивістів суверенітет – це не якась об’єктивно існуюча даність, яка послідовно та неухильно поширює свій вплив у світі. Для них це норма, яка розповсюджується лише тому, що цьому процесові сприяє певний тип міжнародної системи. Норми неформальні, мобільні та пластичні, а міжнародна політика є результатом постійної взаємодії та взаємовтручання міжнародних і національних норм або ідентичностей держав відносно їх ролі та статусу у світі. Цей процес не є однолінійним, оскільки сам тип міжнародної системи не є визначеним назавжди і може зазнавати принципових змін, як це відбулось нещодавно в результаті розпаду біполярної системи. Поширення державного суверенітету не однотипне: він може втілюватися в різних формах.

Що стосується представників французької школи соціології міжнародних відносин (Б. Баді, Р. Арон, Г. Бутуль), то, на їхню думку, принципове значення для аналізу співробітництва держав має вивчення тих змін, що відбуваються у характері взаємодії держав та інших учасників світового процесу. Міждержавне співробітництво, підкреслює Б. Баді, сьогодні вже неможливо аналізувати без урахування тих змін, що відрізняють сучасність від вестфальської системи міжнародних відносин [7]. Держава вже не є не тільки єдиним, але й панівним актором міжнародних відносин. Посилення взаємозалежності та процеси глобалізації спричиняють появу фундаментально нових тенденцій у світовій політиці. Відбувається автономізація діяльності акторів – етнічних, релігійних, культурних, професійних та інших груп, багатонаціональних фірм, представників ринкових, комунікативних, інформаційних та міграційних потоків, а також діаспор, мафіозних кланів, особистостей тощо. В цих умовах державний суверенітет підривається “розщепленням” лояльності індивіда між трьома відносно самостійними сферами – державою, транснаціональними та соціокультурними мережами.

При цьому значним джерелом дестабілізації залишається те, що держава прагне опанувати методи та шляхи співробітництва, притаманні новим міжнародним акторам. У пошуках нових форм легітимності держава все частіше практикує заміщення відносин громадянської солідарності ринковими відносинами, груповими зв’язками, транснаціональною солідарністю. Все частіше, роблячи послаблення щодо групової ідентифікації, йдучи на компроміси у взаємодії з новими акторами, держава активно сприяє руйнуванню головних принципів, що складають основу її легітимності: суверенітету, територіальності, політичного представництва.

З точки зору школи функціоналізму (транснаціоналізму) (Е. Хаас, С. Краснер, Р. Кохен та інші), лише глобальна міжнародна організація спроможна гарантувати мирні відносини між державами, подолавши негативні наслідки національних суверенітетів. Функціоналізм вбачає у міждержавному співробітництві шлях досягнення політичної мети: інтеграції держав у ширшу спільноту через поступове відмирання їхніх суверенітетів. Національна держава розглядається як надмірно вузьке явище, особливо щодо її можливостей упоратися із складними економічними, соціальними й технічними проблемами, які можуть бути вирішені лише на рівні міждержавного співробітництва. Міждержавні відносини мають бути перебудовані у такий спосіб, щоб замість “вертикальної” територіальної закритості були створені дієві “горизонтальні” структури, адміністрації яких були б покликані координувати міждержавне співробітництво в певних сферах. Внаслідок тривалої еволюції відносини між державами стануть настільки тісними, а їхня взаємозалежність настільки високою, що будь-який збройний конфлікт стане неможливим. Міжнародне середовище зазнає глобальних змін, завдяки яким солдати й дипломати поступляться місцем адміністраторам і технікам, відносини між канцеляріями – прямим контактам технічних адміністрацій, а захист суверенітетів – прагматичному вирішенню конкретних питань.

Так, Дж. Шолт вважає, що “глобалізація підірвала спромогу держави підтримувати кордони та здійснювати суверенітет” [8]. На цьому ж наголошує й М. Вільямс: “Глобалізація передбачає інше співвідношення часу й простору: більше не існує потреби в фіксації владних структур як територіальних акторів” [9].

На думку американського дослідника С. Краснера, концепція суверенітету завжди зазнавала певних порушень. Більше того, суверенітет є набагато складнішим явищем, ніж традиційний набір усталених правил. Суверенітет, вважає дослідник, має чотири виміри, які не завжди працюють водночас, логічно та емпірично. Цими вимірами є:• внутрішній суверенітет, або владна структура всередині держави, та те, якою мірою вона здійснює внутрішній контроль;

• суверенітет взаємозалежності, або контроль за транскордонними потоками;

• міжнародний правовий суверенітет, або ряд правил, згідно з якими визнаються територіально окреслені політичні одиниці з правовою незалежністю;

• вестфальський суверенітет, або заперечення здійснення зовнішньої влади над внутрішніми справами.