Деякі аспекти захисту національних інтересів України

Свого часу висловлювалося побоювання, що відносини України і Польщі не витримають випробування Євросоюзом, оскільки „суперечливий і пасивний Київ просто перестане цікавити вже по-справжньому європейську Варшаву” [17]. На думку впливового в Європі екс-міністра закордонних справ Польщі Б. Геремека, „будь-які анонси стосовно зміни стратегії Польщі щодо України можуть змінити в гірший бік сприйняття України в світі. І якщо світ почує, що навіть поляки дійшли висновку – з Україною важко знайти спільну мову, то ситуація і справді, можливо, є безнадійною” [18].

Загалом, „до обопільних національно-важливих інтересів України і Польщі можна віднести такі: забезпечення національної безпеки в рамках створення загальноєвропейської системи; розвиток різнобічного політичного, економічного, культурного та інформаційного співробітництва на двосторонній основі, у межах Ради держав Балтійського моря, Центральєвропейської ініціативи, Балто-Чорноморського співробітництва і ГУУАМ, а в перспективі також в рамках ЄС; прагнення до взаємної політико-економічної підтримки на міжнародній арені; налагодження і розширення громадських, науково-дослідних, освітніх і культурно-мистецьких зв’язків як на державному, так і на місцевому рівнях” [19].

Інтереси національної безпеки держави та сучасна міжнародна ситуація диктують необхідність суттєвого поглиблення відносин України з НАТО. Це означає, що активізація євроатлантичного інтеграційного вектора зовнішньої політики України, зокрема – реформування військового потенціалу країни відповідно до європейських стандартів має стати одним з найважливіших пріоритетів зовнішньої політики нашої держави. Без цього неможлива активна участь України в подальшому формуванні європейської політики у сфері безпеки, врахуванні національних інтересів у контексті євроатлантичної інтеграції.

Взаємини України з НАТО започатковано ще в лютому 1992 року. В ході візиту до Києва Генерального секретаря Альянсу М. Вернера наша держава отримала запрошення до участі у Раді Північно-Атлантичного співробітництва (РПАС). 8 червня того ж року Президент Л. Кравчук здійснив візит до штаб-квартири НАТО у Брюсселі. Широкомасштабне співробітництво України і НАТО розпочалося з моменту підписання 8 лютого 1994 року рамкового документа „Партнерство заради миру”. Другим важливим засадничим документом цього співробітництва стала Хартія про особливе партнерство, підписана на саміті країн – членів НАТО в Мадриді 9 липня 1997 року, що зумовило посилення політичної взаємодії між обома сторонами аж до впровадження спеціального консультативного механізму. Його функції взяла на себе комісія „Україна – НАТО”.

Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО своїм надзавданням ставить недопущення нового поділу Європи. Вона вимагає приведення оперативної сторони індивідуальної програми партнерства у відповідність із задекларованими в ній політичними цілями. Все це конкретизувало заходи військового співробітництва України в рамках „Партнерства заради миру” в таких основних напрямках: участь спільно з членами НАТО у миротворчих операціях; розширення масштабу навчань НАТО/ПЗМ з урахуванням усіх нових місій Альянсу, зокрема, операцій з підтримання миру; залучення до планування та втілення заходів ПЗМ через розташування штабних елементів ПЗМ (PSE) у різних штабах НАТО, участь у плануванні та проведенні операцій багатонаціональних об’єднаних тактичних сил; вдосконалення статусу національних працівників із зв’язків при штаб-кваритирі НАТО в рамках офіційно акредитованих при альянсі повномасштабних дипломатичних місій; розширення регіональної співпраці в контексті „Партнерства заради миру” [20].При цьому слід пам’ятати, що не військові аспекти визначатимуть готовність України приєднатися до Організації північноатлантичного договору, а наближення нашої країни до європейських політичних, соціально-економічних стандартів, норм і принципів демократії. Отже, шлях до НАТО – це шлях із двостороннім рухом, коли певні кроки роблять обидві сторони. І одним з таких кроків стало проведення конференції „Україна – НАТО: основні здобутки та перспективи взаємовідносин”, що відбулася в Києві 9 – 10 липня 2002 року за участю Генерального секретаря НАТО Д. Робертсона та послів 19 країн – членів Альянсу.

Важливо зазначити, що знаковим моментом Конференції було акцентування уваги її учасників на цивільних аспектах взаємин – політичних, соціально-економічних передумовах нашого вступу до НАТО через консенсус усіх гілок влади й консолідацію політичних сил і громадян України. Приємно констатувати, що у червні 2002 року, якраз напередодні Конференції, за результатами соціологічного дослідження, проведеного Центром ім. О. Разумкова, ставлення громадськості щодо вступу України до НАТО поліпшується і стартовий показник складає 31 % [21]. Такий показник не випадковий. „Україна визнає НАТО як основу майбутньої європейської і глобальної системи колективної безпеки” [22]. Без України така безпека буде неповноцінною, оскільки наше „геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал” робить нас впливовою світовою державою, „здатною відігравати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі” [23].

НАТО – це насамперед політична організація, в якій основну роль відіграють політики на рівні послів країн-учасниць, а військові тільки виконують рішення політиків. Звідси напрошується висновок, що для нас вступ до НАТО – непоганий трамплін на шляху до Євросоюзу. А для України розвиток відносин між ЄС і НАТО з питань оборонного планування „сприятиме також зміцненню конкурентоспроможності української оборонної промисловості, впровадженню принципів, правил та механізмів, що забезпечують відкритість, прозорість доступу продукції цієї галузі на внутрішньому ринку ЄС та запобігають її дискримінації, прискореному виходу і закріпленню українських виробників товарів та послуг у пріоритетних міжнародно-спеціалізованих галузях і секторах економіки та значній диверсифікації військово-технічних та науково-технічних зв’язків” [24].