Деякі аспекти аналізу структурної самоорганізації політичної системи

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що процес формування методології аналізу політичної системи суспільства може бути умовно поділений на три етапи.Перший етап пов’язаний з уявленням про систему як про „певну множину змінних незалежно від ступеня їх взаємозв’язку”, що звільняло дослідників „від необхідності сперечатися щодо того, чи можна вважати політичну систему справді системою” (Д. Істон) [14, c. 323]. Тлумачення політичної системи суспільства як „чорної скрині”, індикатором функціонального стану якої слугує рух інформації на її „вході” та „виході”, робило несуттєвим питання про внутрішню будову системи. Дослідницька увага спрямовувалась переважно на виявлення та аналіз функцій політичної системи як системи управління суспільством, а також на розкриття механізмів її адаптації до змін зовнішнього і внутрішнього середовища.

Наступний етап розвитку концептуального аналізу політичної системи суспільства пов’язаний з поширенням методології загальної теорії систем на різні галузі природничих і суспільних наук. Різні об’єкти дослідження суспільних наук почали трактуватися як складні системи, утворені ієрархіями взаємодіючих підсистем, сформованих багаторівневими взаємозв’язками елементів. Аналіз політичної системи в такому методологічному ключі було здійснено в межах теорії диференційованих соціальних систем, де вона розглядалася як одна з підсистем суспільства – „соціальної системи”, поряд з іншими підсистемами – економікою, культурою, наукою тощо. Конфігуративно політична система, як і інші підсистеми суспільства, уявлялася у вигляді „конструкції будинку з балок, блоків, цеглин, що утворюють систему приєднаних один до одного та структурно співвіднесених компонентів” [18, c. 225]. Очевидною є надмірна схематичність такої методологічної лінії, що не дає можливості дослідити самоорганізаційні процеси політичної системи та не виявляє її якісної специфіки – того особливого, що відрізняє політику від інших суспільних підсистем. Основними ознаками політичної системи та інших систем постулюються цілісність та самовідтворення, забезпечувані через взаємодію її компонентів; поза тим, у жодній із систем не зазначається, на основі чого відбуваються взаємодії між елементами – що виступає конститутивним началом кожної з них. Є лише вказування на так звані „символічні посередники” [23, c. 239] чи „генералізовані комунікативні коди” (влада, гроші, цінності, істина, любов) [18, c. 229], що носять так само описовий характер, позначаючи кожну з підсистем суспільства та слугуючи для дослідників індикаторами віднесення певних соціальних явищ до певних підсистем.

Відтак як кібернетичний, так і системний підходи, попри їх вагомі методологічні здобутки в царині аналізу політичної системи суспільства (серед яких поняття „політична система”, поняття цілісності системи, загальносистемної рівноваги, середовища системи, розкриття механізмів функціонування політичної системи, класифікація функцій системи, типологізація політичних систем та їх порівняльний аналіз, розробка понять „підсистема”, „елемент”, „відношення”, „структура”, „функція” тощо) все ж „грішать” надмірним функціоналізмом, переважним інтересом до проблем стабільності й рівновагомості політичного життя суспільства, статичним потрактуванням цілісності системи, схематизмом та знеособленістю уявлень про політичну систему суспільства.

Окреслені методологічні вади сучасної теорії політичної системи не дозволяють повноцінно застосовувати її наукові висновки в дослідженнях галузевої та прикладної політичної науки. Разом з тим, усвідомлення кола невирішених методологічних проблем теорії політичної системи та одночасного зростання науково-практичних потреб у системному аналізі політичного життя суспільства наводить на думку, що всі ці процеси, певно, є супутніми становленню нового, третього етапу в розвитку методології аналізу політичної системи суспільства. У зв’язку з цим здається досить плідним застосування методологічних здобутків теорії самоорганізації у системному дослідженні сруктур і процесів політичного життя суспільства. Адже розгляд політичної системи крізь призму теорії самоорганізації дозволяє розширити розуміння системних якостей та цілісності системи: при визнанні таких атрибутивних ознак системи, як динамічна ієрархічність (емерджентність) та взаємозв’язок „система – середовище”, політична система розуміється як така, що має одночасно характеристики стійкості й нестійкості, співідношення яких конкретизується через поняття нелінійності. З цим поняттям, у свою чергу, пов’язане осмислення феноменів потенційності, атрактивності, рівноваги та нерівновагомості. Перехід потенційного в актуальне, нерівновагомого у рівновагоме і навпаки, за висновками теорії самоорганізації, є закономірно зумовлений внутрішніми властивостями самої системи, хоча й зреалізовується через випадковість (флуктуацію) в умовах специфічної критичної ситуації – біфуркації. Самоорганізація, підтримання і руйнування структур політичної системи суспільства розуміються як незворотні процеси, пов’язані з дисипацією енергії та ресурсів, з динамікою елементів, параметрів порядку та з дією принципу підпорядкування.Нарешті, особливе значення має та обставина, що синергетика як „наука про складні системи, що саморозвиваються” [27, c. 128] дає змогу виявити й проаналізувати не тільки загальносистемні характеристики, що споріднюють політичну систему як об’єкт наукового дослідження з множиною інших об’єктів системної природи (культурою, системою права, економічною системою тощо), але й висвітлити якісну специфіку політики як особливої соціокультурної сфери, надати системного виразу атрибутивній характеристиці політичного, що полягає у владній природі всіх явищ та процесів політичного життя суспільства. Це забезпечується наявністю в понятійному апараті синергетики поняття „керівного параметра системи”, який слугує універсальним концептуальним засобом виразу будь-якого структурного елемента або множини елементів системи, а також характеру міжелементних системних взаємозв’язків. Отже, використання в аналізі політичної системи суспільства поряд з традиційними концептуальними засобами системного аналізу політичного життя методологічних здобутків теорії самоорганізації дозволяє гранично повно й адекватно розкрити системну сутність політики та дає змогу дослідити „зсередини” процес структурного впорядкування політичної системи суспільства.