Деякі аспекти аналізу структурної самоорганізації політичної системи

Після переходу відкритої нелінійної системи у новий стаціонарний стан специфіку її структурної самоорганізації визначають також структури, які володіють потужнішим дисипативним потенціалом. За спостереженням Г. Пушкарьової, „виникнення дисипативної структури у політичному просторі пов’язане з насиллям щодо інших структур, завдяки чому останні „випалюються”, звільняючи місце для поширення підтримуваної системи відносин”. Авторка вказує, що в Росії 1917 року такою дисипативною структурою стала партія більшовиків, оскільки саме їй випало відіграти роль системотворчого центру, який в умовах кризи відструктурував політичні взаємодії, позначивши проходження політичної системи через точку біфуркації та початок нового шляху її розвитку [26, c. 48].

Структурна самоорганізація складної системи з великою кількістю елементів здійснюється в ході різноспрямованих міжелементних взаємодій більшого чи меншого ступеня когерентності. Когерентні взаємодії деяких множин елементів породжують дисипативні структури-процеси, здатні розвиватися швидше від інших, задаючи елементам системи певні зразки колективного руху – „патерни самоорганізації” (від англ. pattern – образ, зразок), тим самим підпорядковуючи собі самоорганізаційні процеси системи. „Ці колективні змінні, – пояснює В. Буданов, – „живуть” на вищому ієрархічному рівні, ніж елементи системи, і в синергетиці, наслідуючи Г. Хакена, їх прийнято називати параметрами порядку – саме вони описують у стислій формі смисл поведінки і цілі-атрактори системи” [5, c. 290].Самоорганізаційні процеси політичної системи суспільства детермінуються значною кількістю параметрів порядку найрізноманітнішої природи, які здійснюють взаємний вплив, розвиваючись або в режимі конкуренції, або в режимі „стримувань і противаг”. Параметрами політичного порядку виступають ті структури або процеси політичної системи, які задають умови для кооперації елементів системи, визначають когерентний характер їхньої поведінки. Це – всі ті феномени політичного життя, які характеризуються надіндивідуальною, інтерсуб’єктивною природою та мають більш або менш загальнозначимий статус. Вони належать до сукупності елементів мікрорівня політичної системи як елементи більш високого порядку – такі, що утворюють мезо- та мегарівень системи. Наприклад: суспільно-політичні лідери, еліти, соціально-класові, соціально-етнічні та соціально-професійні групи виступають параметрами порядку щодо окремих особистостей – „рядових” членів політичної спільноти, задаючи їм певну нормативну базу, політичний світогляд, процедури й канали політичної діяльності, інституційні можливості.

Параметри порядку, визначаючи напрямки та інтенсивність підпорядкованих їм міжелементних взаємодій у системі, координують не тільки зростання таких структурних конфігурацій, які відповідають системному атракторові, але й інволюційні процеси системи, дисипативне руйнування невідповідних до атрактора структур. Ця специфіка функціонування параметрів порядку самоорганізованих систем називається принципом підпорядкування. Принцип підпорядкування як методологічний інструмент синергетики дозволяє звести динамічний опис будь-якої складної багатокомпонентної системи з нескінченною кількістю елементів до певного числа параметрів порядку, адже в процесі структурного впорядкування складної нелінійної системи елементи, які організовуються в певну дисипативну структуру, передають їй визначальну частину своїх функцій (ступенів свободи), певною мірою втрачаючи свій самоорганізаційний потенціал, і тим самим ніби взаємно елімінуються (при математичному описі нелінійних структуротворчих процесів змінні, що позначають такі елементи, взаємно скорочуються).

Відтак структурна самоорганізація політичної системи суспільства постає перед дослідником як нелінійний незворотний процес самоформування компонентно-елементного складу системи через дисипативне (пов’язане з використанням ресурсів, благ) становлення із множини спонтанних кооперативних міжелементних взаємодій системного мікрорівня певних стійких структур-процесів – параметрів порядку, які утворюють мезо- і макрорівень системи на певний період, визначаючи унікальну конфігурацію системно-структурної цілісності.

Самозбереження системно-структурної цілісності політичної системи суспільства забезпечується когерентною поведінкою сукупності елементів її мікрорівня, яка здійснюється на основі макроскопічних патернів самоорганізації, заданих параметрами порядку системи. Г. Хакен, характеризуючи параметри порядку та дію принципу підпорядкування, застосував метафору „ляльковода”, який змушує маріонеток рухатися певним чином. „Однак, – зауважує вчений, – між наївним уявленням про параметри порядку як про ляльководів і тим, що відбувається насправді, є одна важлива різниця. Виявляється, що, здійснюючи колективну дію, індивідуальні частини системи, чи „ляльки”, самі впливають на параметри порядку, тобто на „ляльковода” [32, c. 36]. Отже, принцип підпорядкування у складноорганізованих системах з великою кількістю елементів має вигляд кругової причинності: елементи системи спільно породжують параметри порядку, які надалі підпорядковують їх своїй динаміці, але при цьому залишаються чутливими до умов свого функціонування, заданих сукупною активністю елементів.

Звідси цілісність політичної системи суспільства як складної самоорганізованої системи розуміється не лише як „унікальне поєднання компонентів з елементів нижчого рівня та їхніх якостей, з яких утворюється системна якість” [28, c. 92], а як „позначення відкритого незамкненого процесу становлення системи цілим” [13, c. 62], що передбачає включеність у даний процес усіх без винятку її елементів. Отже, будь-який елемент політичної системи на будь-якому ієрархічному її рівні здатен за наявності сприятливих загальносистемних умов виступити системотворчим чинником політичного життя суспільства. Про це говорять російські методологи науки В. Аршинов і В. Войцехович: „Для нелінійного синергетичного мислення – „все у всьому”, „згори, як і знизу” [2, c. 110]. Тож політична система суспільства постає вже не як ціле, механічно складене з частин-підсистем, а як самоорганізована цілісність, що „формує у своєму розвитку або свій елементний склад.., або частини – з наявних елементів середовища” [13, c. 129].