Деякі аспекти аналізу структурної самоорганізації політичної системи

Проблема структурного впорядкування політичної системи суспільства виникла у 1950 – 1970-ті роки, в період формування теорії політичної системи на методологічному грунті кібернетики та загальної теорії систем. Необхідність аналізу структурного впорядкування складноорганізованих систем у межах цих напрямків зумовлювалася їх спрямованістю на пошук шляхів ефективного управління різними типами систем, цілісність яких розглядалася крізь призму тенденцій організації, самозбереження, рівноваги.

Термін „самоорганізована система” вперше з’явився у понятійному апараті кібернетики. Пізніше він, певним чином трансформувавши зміст, увійшов і до понятійного кола загальної теорії систем. З позицій кібернетики, до самоорганізованих належать вищі типи самокерованих систем, здатних відновлювати свій оптимальний стан за будь-яких змін зовнішніх умов, самостійно набувати ознак стабільності. Кібернетична система, як прийнято її характеризувати, є певною автономною реальністю, „чорною скринею”, процеси в якій утаємничені від довкілля. Взаємодія системи з оператором (людиною) або з оточенням обмежена чітким набором функцій: „ввід”, „конверсія”, „вивід”. Людина, як сила, зовнішня щодо такої системи, елемент її середовища, може визначити характер функціонування системи за специфікою сигналів, які вводяться в неї, та за змістом рішень, які вона приймає щодо цих сигналів.

У вигляді подібної самокерованої системи американські політичні теоретики 1950-х років побачили політичне життя суспільства. Д. Істон увів у науковий обіг поняття „політична система” та заданий напрям розуміння політичної системи суспільства в дусі кібернетики як „мережі (set) взаємодій, через які блага (valued things) владно розподіляються у суспільстві” [35, р. 153]. Системний аналіз політичного життя вчений запропонував базувати на понятті „системи, зануреної в середовище” [35, p. 24], функціональна активність якої здійснюється за принципом „входу – виходу” (input – output) та спрямовується на неперервне підтримання внутрісистемної рівноваги (intra-systems equilibrium). Цю методологічну лінію підтримали Г. Алмонд, М. Каплан, Г. Пауелл, К. Дойч та їх послідовники. Спільною особливістю системних моделей як американських біхевіористів, так і представників компаративного напрямку політичної науки є розгляд політичної системи крізь призму її функцій („what the system does”) [35, p. 29], а не внутрішньої структури („what the system is”), оскільки Д. Істон свого часу охарактеризував політичну систему суспільства як „чорну скриню” й задекларував: „Системний аналіз політичного життя має охоплювати в основному відносини системи із середовищем” [35, p. 24]. Ця дослідницька позиція, ставши вже „класичною”, традиційною в теорії політичної системи, зберігає свою вагомість і нині. Її, зокрема, дотримуються й автори останнього видання фундаментальної колективної монографії „Порівняльна політична наука сьогодні. Світовий огляд” (керівник проекту – Г. Алмонд) [34].

Поза тим, сукупність теоретичних і прикладних проблем, пов’язаних з дослідженням цього кола політичних явищ, складає лише один з аспектів теорії політичної системи, причому аж ніяк не провідний. Його дослідженню, як уявляється, має передувати аналіз політичної системи суспільства не якоїсь „чорної скрині”, а як об’єктивного феномена, системно-структурної цілісності, що має певну конфігурацію та володіє низкою сутнісних характеристик і властивостей. Як справедливо зауважує К. Гаджієв, „головне завдання дослідника полягає в тому, щоб виявити й проаналізувати вміст цієї „чорної скрині” і те, що відбувається всередині неї” [10, c. 102]. Показово, що подібного висновку дійшов, зрештою, й сам Д. Істон, усвідомивши, що аналіз функціональної динаміки політичної системи без з’ясування її структурних особливостей методологічно безплідний, оскільки зображує політичну систему суспільства як абстрактний феномен, ігнорує об’єктивну природу політичного процесу, не дозволяє розкрити його варіативний зміст.

Спробою переосмислення попереднього розуміння політичної системи стала видана 1990 року монографія Д. Істона „Аналіз політичної структури” [36], присвячена розглядові основних інститутів, які здійснюють „владний розподіл благ у суспільстві” шляхом винесення загальнообов’язкових політичних рішень. Однак розгляд Д. Істоном „політичної структури” носить переважно описово-констатуючий характер: автор аналізує не структуру політичної системи суспільства як інваріант взаємозв’язку її компонентів, що зумовлює виникнення в кожному з них системно-інтегративних якостей, а, швидше, досліджує набір елементів, кожен з яких постає як самодостатнє та значною мірою статичне інституційне утворення.Проте інституційний підхід до аналізу політичної системи суспільства, сутність якого полягає „передусім у спостереженні, описі й аналізі політичних структур, властивостей і взаємозв’язків як феноменів” [4, c. 81], страждає на однобічність та знеособленість, що не дозволяє виявити системний зміст політики як специфічної сфери життєдіяльності суспільства. Застосування поняття „система” в дослідженні політичного життя передбачає погляд на всі його складові як на „сукупність елементів, взаємопов’язаність і впорядкованість яких дозволяє розглядати її як цілісність” [30, c. 142], а будь-яка система як цілісність жодним чином не може знайти повноти свого вияву в інституційній статиці, ніяк не може бути лінійно констативно описана, оскільки цілісність завжди постає як „абсолютний рух становлення” [13, c. 61].

Справді, політична система суспільства не є чимось статично-замкненим, сталим, знеособленим цілим – це жива, динамічна, відкрита системно-структурна цілісність, якісна специфіка якої є багатовимірною, розвиток якої має нелінійний характер і неоднозначно детермінується її попередньою історією, і яка має властивість резонансно реагувати на впливи зовнішнього і внутрішнього середовища, виявляючи неможливу, з точки зору лінійних законів, здатність до структурної самоорганізації. Сутність цього процесу полягає у становленні різних форм суспільно-політичної дійсності в ході ціннісно насиченої діяльної комунікації індивідуальних і колективних персоніфікованих та інституційних суб’єктів політики щодо різних альтернатив політичного ладу. Отже, процес структурної самоорганізації політичної системи суспільства є неодмінною характеристикою політичного життя, „дійсністю політичного”. Його дослідження має ключове значення для наукового висвітлення мікрофізики політичного життя. Як справедливо зауважують російські науковці Г. Малинецький і А. Потапов, „якщо структури, системи, „чорні скрині” не послані нам Богом, потрібно розбиратись, як же вони виникли, як же відбувається спонтанне, самовільне народження впорядкованості, самоорганізація” [20, c. 139].