Деякі аспекти аналізу структурної самоорганізації політичної системи

Періодичні руйнування системної цілісності, пов’язані з критичними перепадами керівного параметра системи, виступають як неодмінні моменти її розвитку, оскільки мають своїм підґрунтям нелінійність і незамкненість – універсальні властивості самоорганізованої системи. Проте вони ж закладають основу і для становлення якісно нової впорядкованості у системі. Відкритість політичної системи та нелінійність її внутрішнього середовища зумовлюють високу чутливість її до різних зовнішніх і внутрішніх впливів (флуктуацій). В теорії нелінійних систем флуктуаціями називають спонтанні відхилення значень певних параметрів системи від своїх середніх значень, що описують рівновагу системи як найбільш ймовірний стан її елементів. У політичній системі суспільства флуктуаціями можуть вважатися усі явища і процеси, що провокують якісні метаморфози керівного параметра системи – політичної влади, порушуючи попередньо існуючу „рівновагу”, усталений спосіб взаємозв’язку компонентів системи. Вони можуть мати як внутрішню природу (перерозподіл владних повноважень між різними політичними суб’єктами, реорганізація інституційної сфери, зміни законодавства, політичні угоди, ідеї, масовидні процеси тощо), так і зовнішнє походження (ресурси, інновації, інформація). Флуктуації провокують втрату внутрішньої когерентності розвитку структурних елементів самоорганізованої системи. У зв’язку з цим відбувається структурно-функціональна диференціація елементів системи – посилення взаємодії різнорівневих груп однорідних елементів (інтеграція) та одночасне послаблення взаємодії різнорідних елементів у межах окремих підсистем, внаслідок чого в структурі самоорганізованої системи з’являються певні „новоутворення”, спроможні виступити носіями системної якості іншого порядку. Отже, структура відкритої нелінійної системи на певний час надміру ускладнюється – поряд з актуально існуючим компонентно-елементним набором вона включає також ряд потенційних структур. Відповідно змінюється кількість та стійкість можливих станів рівноваги системи.

Зміну числа і стійкості можливих станів об’єкта в синергетиці (з посиланням на теорію катастроф) прийнято називати біфуркацією [19, c. 95]. Ситуація біфуркації характеризується втратою стійкості актуальної структури самоорганізованої системи та появою одночасно кількох (щонайменше двох) рівно-можливих, з точки зору відповідності сутнісним характеристикам системи, напрямків її еволюції до стану нової структурної стійкості як актуалізації однієї зі стійких потенційних структур. Переходячи у новий стаціонарний стан, система посилено флуктуює, причому в ситуації біфуркації флуктуації вже не є відхиленнями від певних середніх значень параметрів, що описують рівновагу системи (оскільки біфуркація сутнісно не містить в собі ані „середніх значень”, ані „рівноваги”), а постають як чинники порядкоутворення, здійснюючи випадковий вибір між рівно-ймовірними варіантами структурної самоорганізації системи. В якості „причини, дією якої є утворення нового цілого” (І. Добронравова) [12, c. 345], може виступити множина когерентних флуктуацій або ж одна потужна флуктуація, що розвивається швидше за інші, та, характеризуючись значною амплітудою, охоплює велику кількість елементів системи й надає їх рухові певного спрямування, забезпечуючи когерентність міжелементних взаємодій. Відтак вибір певного напрямку еволюції самоорганізованої системи є випадковим, оскільки визначається флуктуацією, але кожен випадково обраний шлях розвитку системи одночасно є і закономірним, бо визначається об’єктивно існуючим станом системи перед фазовим переходом. У зв’язку з цим І. Добронравова констатує: „Випадковість виявляється доповненням необхідності, причому ця необхідність за будь-якого варіанту вибору має свою підставу та умови реалізації, а крім того й значимість флуктуації, і сама ситуація вибору об’єктивно обґрунтована” [13, c. 106].Процес структурної самоорганізації відкритої нелінійної системи, змістом якої є випадковий перехід у дійсність лише однієї зі спектру необхідно заданих можливостей, передбачає в якості своєї атрибутивної характеристики незворотність розвитку системи. Еволюція політичної системи як цілісності, що перебуває в неперервному русі становлення, має незворотний характер, оскільки не можуть бути відтвореними ані попередні стани системи, ані моменти критичності, коли посилюються флуктуації та відбуваються біфуркації. Однак незворотність розвитку політичної системи не заперечує її самозбереження як цілісності через самовідтворення системної якості на всіх етапах політичного розвитку суспільства. Незворотність, пов’язана не тільки з появою, але й з утриманням нового, хоч і передбачає в якості своєї умови нестійку поведінку вихідного середовища, проте з необхідністю вимагає стійкості щойно сформованих систем [13, c. 62 – 63].

Стійкі результати самоорганізації відкритих нелінійних систем у теорії самоорганізації прийнято характеризувати як „дисипативні структури” [13, c. 63]. „Дисипативні – пов’язані з втратами (розсіянням) енергії структури виникають у відкритих, далеких від рівноваги системах внаслідок самоорганізації й існують за рахунок постійного розсіювання енергії, одержуваної ззовні” [12, c. 341]. Поняття „дисипативна структура” означає структурну стійкість сталого цілого, що є відкритим до середовища, яке його породило, та відтворює себе у постійному обміні енергією і речовиною з середовищем [13, c. 86].

Структурне впорядкування політичної системи суспільства як становлення з сукупності різнорідних, різновікових та різнопорядкових її елементів певного цілого, що є якісно незвідним до суми цих елементів, сутнісно пов’язане з дією дисипативного чинника, аналогом якого у політичному житті виступає множина процесів розподілу, взаємообміну, різнорівневих інтерперсональних та міжустановчих зв’язків, процесів інституціалізації, соціалізації, структуралізації, легітимації – тобто всього, що когерентно пов’язує елементи політичної системи суспільства у єдине ціле, синхронізує темпи їх розвитку, узгоджує їх функціональну динаміку. Власне, й сам спосіб еволюції відкритих самоорганізованих систем нерозривно пов’язаний із дисипативними процесами. Вважається, що під час фазового переходу „зреалізовуються ті з умоглядно можливих (віртуальних) форм організації, що здатні максимально поглинати зовнішню енергію і (або) речовину” [21, c. 28].