Боротьба з бідністю як орієнтир проєвропейської політики

Тим часом існує гетерогенний середній клас (консервативно-корпоративний тип), активно орієнтований на відповідний рівень заробітної платні та досягнення певного суспільного статусу. До цієї групи дослідники зараховують, наприклад, Німеччину з її показником квоти бідності 1996 року на рівні 13,7 %. Хоча, на нашу думку, небезпідставними є й міркування тих, хто за соціально-політичними критеріями вважає Німеччину переважно адептом соціал-демократичної моделі. (Взагалі ж сама по собі типологія “держав добробуту” також залишається досить складною і багато в чому дискусійною проблемою) [14].

Характерно, що за показниками забезпеченості мінімального стандарту життя відбувається поступове зближення “держав добробуту” соціал-демократичного і консервативного типу при певному відмежуванні від помітно слабших країн європейського півдня. Звичайно, існує й певна специфіка: так, приміром, Фінляндія, незважаючи на відносно низький рівень показників бідності за критерієм доходів, має значну частку населення, котра скаржиться саме на фінансові проблеми і мусить відмовлятися від базових сегментів споживання. У Німеччині ж, навпаки, потенціал базового споживання є скоріш реалізованим, хоча її квота бідності у європейському порівнянні 1996 року перебуває близько до верхньої межі середнього рівня.

Неупереджені європейські експерти та більшість відповідальних європейських політиків переконані в тому, що з розширенням ЄС ідеї гетерогенності умов життя, загальнокультурні та, зокрема, соціально-політичні традиції справлятимуть все більший вплив на перебіг політичних процесів у масштабах всього континенту. При цьому проблеми соціальної диференціації ще не матимуть перспективи вирішення в рамках певної транскордонної стратегії. Навпаки, вони й надалі перебуватимуть у тісному зв’язку з національною специфікою стратегій підвищення добробуту населення країн – членів ЄС і залежатимуть, головним чином, від загальної якості життя в тій чи іншій країні та від спроможності національних мереж соціальної підтримки. Масштаби соціальних та соціопсихологічних наслідків структурної кризи періоду трансформації європейського економічного простору також залежатимуть, в основному, від рівня ефективності національного політичного менеджменту. Така об’єктивна ситуація висуває надзвичайно високі вимоги до розробників соціально-політичних концепцій як на національному, так і на загальноєвропейському рівнях. Особливо це стосується питань політики боротьби з бідністю.Надзвичайно важливим видається впровадження спільного інструментарію для аналізу цього явища, застосування спільних критеріїв та підходів до оцінки ефективності тих чи інших політичних кроків. Для країн, що лише “готують” своє населення до вступу в ЄС, це має особливе значення, оскільки така “теоретична коректність” є запорукою правдивості всього масиву соціально-політичних аргументів на користь євроінтеграції. Адже в незалежній національній державі, в умовах свободи і демократії кожний громадянин має законне право на доброякісну інформацію, право заздалегідь знати реальну ціну очікуваних геополітичних змін, щоб вчасно та оптимально визначити свої особисті перспективи. Саме у цьому полягає також і сенс сучасного євроінтеграційного дискурсу щодо соціального капіталу і гіперіндивідуалізму, соціальної солідарності та соціальної нерівності, ерозії соціальної державності і соціальної справедливості.

У постанові від 26 вересня 2002 року “Про заходи Кабінету Міністрів України щодо реалізації Стратегії подолання бідності в Україні” Верховна Рада України абсолютно слушно охарактеризувала кризову ситуацію у справі боротьби з бідністю як результат недотримання вимог чинного законодавства і Конституції України стосовно права кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї [15].

Таке переведення проблеми у правову площину є ознакою зрілості політичного мислення і водночас висуває якісно нові вимоги до розвитку інституційних засад правової держави. Разом з тим, такий підхід створює передумови для відпрацювання європейських механізмів залагодження соціальних конфліктів. Соціальне партнерство європейського зразка народжується не лише внаслідок чергового “раунду” переговорів, а, перш за все, на основі досягнення спільного розуміння правових засад та соціально-економічного змісту прав і свобод громадянина. Враховуючи наш колосальний історичний досвід “героїчної бідності”, особливий талант “не помічати втрату бійця” та потенціал позаправової ментальності, таке суспільне завдання видається дуже й дуже не простим. Однак лише його реалізація дозволить розвіяти образливі підозри на кшталт того, що, начебто, велику Європу Україна насправді цілком влаштує і без своїх громадян. Правове усвідомлення певної парадоксальності поєднання позитивної динаміки економічного розвитку із подальшим збіднінням значної частини населення могло б суттєво сприяти усуненню очевидних функціональних вад молодої демократії. Хоча б на рівні поглибленого розуміння колективного характеру національних інтересів, тлумачення їх, у першу чергу, як таких, що випливають з потреб громадян. До речі, у цьому єдині і глава української держави, і український уряд, і парламентська більшість, і опозиція.

Проте без вирішення гострих проблем ефективності всієї правової системи надії на це будуть марними. Втрачається навіть сенс популярних нині суперечок щодо співвідношення повноважень різних гілок влади. Адже, зрештою, яка різниця, чиї нормативні акти не будуть виконуватися? Проблема невиконання законодавства на практичному рівні нівелює і зусилля з адаптації вітчизняного права до міжнародних та європейських стандартів. Поряд із самими правовими стандартами необхідно впроваджувати і стадарти їх ефективного функціонування. Для цивілізованого вирішення проблем у галузі соціального розвитку, реалізації соціально-економічних прав людини це має непересічне значення.