Боротьба з бідністю як орієнтир проєвропейської політики

Період європейського самоусвідомлення України триває вже досить довго. Парадоксально, але факт: за будь-яких змін зовнішньополітичної парадигми нашої держави європейська складова не лише не зникає, а й посилюється. Принаймні на теоретичному рівні. Не менш суттєвим, на наш погляд, є й те, що за будь-яких умов український “віртуальний” європеїзм зберігає соціальну аргументацію. До об’єднаної Європи ми прагнемо долучитися переважно задля досягнення заможнішого життя. Водночас на практичному рівні наші уявлення щодо ключових соціальних ознак реального європеїзму й досі лишаються досить розмитими, якщо не спотвореними. І досі у нас фахово не визначено статус ключових соціальних чинників у тих інтеграційних моделях, до яких так чи інакше схиляються різні політичні сили країни, а також місце цих чинників у ключових напрямках і механізмах співпраці з ЄС. Зокрема, це стосується проблеми бідності. Щоб наздогнати Європу за рівнем добробуту (і це вже не парадокс), потрібно спочатку наздогнати її за рівнем бідності. Євроінтеграційна реальність є такою, що соціальна прірва розділяє народи значно надійніше, аніж будь-яка “залізна заслона” чи Берлінський мур.

На етапах державотворчого піднесення чомусь завжди особливо складно дається розуміння тієї простої істини, що багаті у всьому світі, в принципі, однакові, а цивілізаційна різниця між країнами і регіонами визначається, по суті, шляхом порівняння ключових характеристик бідності. У вітчизняну суспільну свідомість, котра ще остаточно не одужала від попередніх спокусливих проектів “світлого майбутнього”, інколи досить безвідповідально імплементується “світлий образ” ЄС виключно як своєрідний аналог такого собі міждержавного комуністичного інтернаціоналу, котрий спить і бачить, як побороти бідність у всіх своїх сусідів і як, зрештою, спільно з ними впровадити остаточну та невідворотну соціальну рівність в усьому світі. Якось забувається, що хоча ЄС і є міжнародною спільнотою із традиційно глибоким розумінням соціальної справедливості, але це розуміння грунтується, перш за все, на усвідомленні власних національних інтересів. І не поширення благородної європейської моделі є головним мотивом розширення ЄС на схід, а прагматичне увідомлення значних перспектив розвитку внутрішнього ринку та загального ресурсного потенціалу. Тобто – розуміння потреби суттєво підвищити конкурентоспроможність європейського регіону в умовах гострої глобальної конкуренції. Отже, справжній європеїзм – це не альтруїзм і жертовність, а свідома й цілеспрямована гармонізація здорового національного егоїзму та підвищена соціальна відповідальність перед співвітчизниками.

У Посланні до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” Президент Л. Кучма жорстко оцінив зусилля всіх гілок влади щодо вирішення головного завдання соціально-економічних перетворень – зниження рівня бідності та зменшення диференціації доходів населення за рахунок посилення адресної соціальної підтримки. Як було відзначено, відчутних позитивних зрушень не досягнуто. Зберігалася тенденція до зростання співвідношення сукупних витрат 10 % найбільш та найменш забезпеченого населення, яке досягло 7,1 раза за 9 місяців 2002 року проти 6,9 раза 2001 року. Але якщо врахувати тінізацію доходів, то рівень цієї диференціації насправді значно вищий. Як відверто констатував глава держави, досвід останніх років, у тому числі й минулого, свідчить, що, застосовуючи лише чинні механізми соціальної політики, докорінно змінити ситуацію неможливо. Необхідні глибока соціальна переорієнтація економіки, рішуче подолання її тінізаці, активне запровадження моделі не просто ринкової, а соціально орієнтованої ринкової економіки. Це потребує узгоджених дій уряду та парламенту, максимально виваженої, ефективної політики в цьому напрямку [1]. Така рішуча постановка питання є не лише людяною, а й цілковито європейською, оскільки реально демонструє сучасне розуміння сутності європейської ідеї.

Як відзначають українські вчені С. Сьомін та В. Остроухов, починаючи з 2000 року, всупереч очікуванням, пов’язаним з позитивними зрушеннями в економіці, тенденції рівня життя та поширення бідності майже не змінилися. Навпаки, бідність продовжує зростати приблизно на 1 – 1,5 % на рік. За експертними оцінками, нині до категорії бідних належить 27,8 % українців, а ще 14,2 % – до злиденних. Причому переважна більшість бідних припадає на великі промислові міста й обласні центри. Вражає висока частка бідних серед працюючого населення: близько 78 % бідних становлять сім’ї, в яких хтось із дорослих працює [2].

1. Європейска “золота рибка” в українському акваріумі?Мабуть, з початком кожного якісно нового етапу реалізації євроінтеграційної стратегії потрібно чітко визначатися, що ж, врешті, є нашою справжньою метою – формальне членство чи реальна європейська зрілість? Цілком очевидно, що претендувати на кардинально новий рівень міжнародної співпраці в рамках потужного інтеграційного об’єднання за умов зубожіння занадто великої частини населення означає не що інше, як нескромне бажання перекласти свої національні проблеми на плечі інших націй, тобто наївне бажання “обдурити” історію. Хоча, за великим рахунком, прагнення віддати своїх жебраків під міжнародну юрисдикцію можна вважати й природним, окільки це знімає історичну відповідальність як з теоретиків, так і з практиків будь-яких глибинних суспільних перетворень.

Те, що подібні настрої досить поширені, переконливо засвідчили парламентські слухання в листопаді 2002 року “Про взаємовідносини та співробітництво України з Європейським Союзом”. Щира віра у правильність європейського вибору ще далеко не завжди гарантує адекватність сприйняття змісту європейської ідеї. Відкриваючи слухання, Голова Верховної Ради В. Литвин нагадав, що у кінцевому підсумку від нас самих, від глибини здійснюваних нами економічних, соціальних та політичних перетворень залежатимуть результати. Однак один з ключових елементів окресленої ним тріади – соціальні перетворення – так і лишився „за кадром”. У багатьох подальших виступах соціальність інтеграції тлумачилася переважно під кутом зору відкриття вільного доступу до кишені ЄС. При цьому посилалися на значні асигнування на регіональну політику у структурі витрат спільного комунітарного бюджету 15 країн ЄС. Але ж це некоректно навіть з економічної точки зору, оскільки таке бачення не враховує ні новітніх підходів до формування цього бюджету, ні нових викликів етапу розширення, ні складну діалектику розкладу сил в ЄС та перспективний вплив України на зазначені процеси.