Боротьба з бідністю як орієнтир проєвропейської політики

2. Зближення європейських “держав добробуту” і субсидіарністьНезважаючи на те, що середній життєвий стандарт у Європі, порівняно з іншими регіонами світу, оцінюється як відносно високий, в рамках ЄС існує консенсус стосовно наявності в багатих европейських державах прошарку бідних громадян, а такаж стосовно того, що мінімальні стандарти соціального забезпечення не гарантовано для всіх європейців. Проблемі бідності та соціального розшарування надається все більше уваги у процесі зближення європейських країн. Після Маастріхту, поряд із завданнями зміцнення економічного та валютного союзу, одним із ключових орієнтирів європейського єднання визнається скорочення розриву у показниках життєвого рівня та загальне зближення умов праці і життя громадян.

Хоча національні системи соціальних гарантій мають суттєву специфіку, однак існує значна спільність у розумінні впливу таких гострих проблем, як, приміром, “непіддатливе” безробіття, структурна криза економіки, наслідки динамічних змін загальних умов зайнятості та умов суспільного функціонування європейських сімей. Сьогодні докладаються значні зусилля для підвищення “соціальної якості” Європи. Однак європейські експерти вимушені констатувати функціонування соціальних орієнтирів переважно на рівні декларацій про наміри та в умовах дотримання принципу субсидіарності [11].

Інформація і порівняльна документація є найважливішим першим кроком на шляху розуміння європейської спільності та європейських розбіжностей. Порівняння соціальних вад є корисним, у першу чергу, для аналізу різних національних моделей соціального захисту. Крім того, політика в сфері боротьби з бідністю є зручним полігоном для постійного вдосконалення методологічних засад емпіричних досліджень соціального простору. Яскравим прикладом може слугувати хоча б розвиток порівняльної соціальної статистики, необхідна гармонізація якої часом призводить до втрати значної кількості національних характеристик, котрі є корисними для з’ясування ризиків бідності. Одним з важливих європейських джерел є координована Статистичним бюро ЄС (Євростат) програма “European Community Household Panel on Income and Living Conditions” (ECHP), що функціонує у вигляді репрезентативного опитування населення в усіх країнах-членах ЄС (окрім Швеції) [12]. Ще одним корисним джерелом інформації слугує так звана “євромодульна ініціатива”, в рамках якої європейські дослідники узагальнюють матеріали доповідей про стан розвитку соціальної сфери та досліджень якості життя.

Європейське співтовариство предметно опікується проблемою подолання бідності з середини 70-х років. У першій (1975 – 1980 роки) та другій (1984 – 1988 роки) програмах боротьби з бідністю йшлося переважно про дефініції для визначення бідності, а також про порівняльний аналіз політичних заходів, спрямованих проти неї. Пріоритетна роль у процесі аналізу бідності надавалась, зазвичай, показникам рівня доходів, хоча вже тоді визнання отримало й визначення бідності на основі плюралістичних формулювань.

За цією методологією бідними вважалися особи, сім’ї та групи осіб, “котрі мають у своєму розпорядженні настільки незначні (матеріальні, культурні та соціальні) засоби, що вони є виключеними з того способу життя, який відповідає мінімальним вимогам тієї країни-члена, де вони проживають” [13].

Однак лише третя програма боротьби з бідністю (1989 – 1994 роки) внаслідок певного пом’якшення жорстких обмежень фінансових ресурсів уперше дозволила ретельніше врахувати як багатовимірний характер бідності, так і фукціональні дефіцити європейського інтеграційного процесу. Центральною проблемою підготовки базових європейських документів та європейської соціально-політичної дискусії стає не лише безпосередньо питання боротьби з бідністю, а й проблема подолання соціального розшарування.

У березні 2000 року на засіданні Європейської Ради у Ліссабоні держави – члени дійшли згоди щодо десятирічної стратегії формування соціальної єдності в Європі. Ця стратегія, зокрема, передбачає кроки щодо зміцнення європейської соціальної моделі та розробки заходів, орієнтованих на подолання соціального розшарування. На основі спільної стратегії вироблено національні плани дій. Ключовим аспектом усіх останніх декларацій про наміри у галузі протидії поглибленню соціального розшарування в країнах ЄС залишається ефективність підтримки повноцінної адаптації європейців до динамічних змін на ринку праці. При цьому дослідники звертають увагу і на одночасне зростання різного роду політичних спекуляцій у процесі дискусії щодо масштабів бідності та обгрунтованості тих чи інших параметрів соціального розшарування.Складною проблемою залишається обмеженість можливостей коректного емпіричного дослідження соціального розшарування. На відміну від дослідженя бідності, аналіз соціального розшарування ще не має змоги спиратися на визнані дослідницькі традиції. Поки що більш-менш визнаними можна вважати лише такі оціночні напрямки соціального розшарування, як виключення (ізольованість) та маргіналізація. Завдяки транскордонним репрезентативним опитуванням прийнятний інструментарій може бути створений у першу чергу для вивчення процесів маргіналізації.

Порівняльний аналіз квот бідності та ресурсного забезпечення засвідчує значну гетерогенність умов життя в межах ЄС. Однак спостерігаються й суттєві перепади життєвого рівня при просуванні з півночі на південь. Аналіз ситуації 1996 року, самостійно здійснений П. Бьонке на основі низки досліджень та інформації Євростату, дає досить предметне уявлення щодо соціального виміру європейського регіоналізму. Найнижчі квоти бідності характерні для скандинавських країн, котрі практикують надання універсалістських гарантій захисту від соціальних ризиків (соціал-демократичний тип держави добробуту). І, навпаки, у південноєвропейських країнах, що мають найвищі квоти бідності (Іспанія, Італія, Португалія та Греція), приблизно п’ята частина населення має у своєму розпорядженні менше половини середньодушового доходу. Державні механізми захисту від бідності та безробіття в цих країнах розвинуті слабо (рудиментарний тип). Щоправда, певним їх доповненням можуть вважатися сформовані мережі підтримки сімейного типу. У англосаксонських країнах квота бідності тримається на рівні 20 %. Велику Британію та Ірландію, з огляду на їх системи соціального забезпечення, можна зарахувати до розряду прихильників ліберальної моделі, в рамках якої держава хоча й гарантує мінімальний соціальний захист, однак населення все ж залишається скоріш малозахищеним від соціальних ризиків, таких як, приміром, безробіття, і головна ставка в турботах про майбутнє робиться на приватну ініціативу.