Боротьба з бідністю як орієнтир проєвропейської політики
Приміром, щасливі жителі Міста Сонця, якщо вірити Томазо Кампанеллі, були глибоко переконані, що крайня бідність робить людей негідниками, хитрими, лукавими, злодіями, підступними, брехунами і т. д., а багатство – пихатими, гордими, невігласами, зрадниками, які розмірковують про те, чого вони не знають, обманщиками, хвальками, черствими і т. д. Тоді як громада робить всіх одночасно і багатими й разом з тим бідними: багатими тому, що у них є все, бідними – тому, що у них немає ніякої власності; і тому не вони служать речам, а речі служать їм [5].
На нашу думку, таке бачення соціального оптимуму є ні чим іншим, як народженою у тенетах середньовічно-ренесансного світогляду тугою за “середнім класом”, який, щоправда, вбачається такою собі суцільною масою, а не зібранням раціонально співіснуючих особистостей, і який формується виключно на основі спільності ознак рівня добробуту. Хоча, коли уважніше придивитися до формулювання Т. Кампанелли з точки зору невблаганної формальної логіки, то виходить, що описана ним віртуальна спільнота геть позбавлена індивідуальної і, тим більше, приватної власності, має однакові шанси успадкувати або чесноти, або ж всі перелічені жахливі недоліки як бідних, так і багатих. Адже, як наголошує автор, члени його гомогенного суспільного організму є одночасно і багатими, і бідними… Недаремно ж свого часу стурбований Л.Толстой по-дружньому радив молодому М. Горькому : “…серед крадіїв і жебраків не можна шукати героїв, не треба!” [6].Тож чи повинно нас занадто дивувати колективне моральне обличчя перманентної ринкової революції в умовах прогресуючої десоціалізації? Тим більше, коли найавторитетніші пророки свободи і демократії переконують, що соціальна справедливість – небезпечна омана. Як, приміром, пояснює Ф. Хайєк, “доки віра в “соціальну справедливість” керуватиме політичною діяльністю, цей процес неминуче й дедалі більше наближатиметься до тоталітарної системи. …У вільному суспільстві, де становище різних людей і груп не є наслідком будь-чийого заміру, …різницю у винагороді просто неможливо обгрунтовано охарактеризувати як справедливу чи несправедливу” [7].
На наш погляд, такі міркування автора “Конституції свободи” можна було б зарахувати до розряду чи не найвишуканіших компліментів ненависному тоталітаризму. Зі слів Ф. Хайєка випливає, що саме тоталітаризм є почесним п’єдесталом для найпослідовніших прибічників соціальної справедливості та пошукачів “остаточної соціальної правди”. В наших умовах такого роду рафінований прагматизм цілком придатний для якнайшвидшого відродження ментальності спритного гоголівського Чичикова, котрий із суто ліберальною щирістю картав себе: “Як не відчувати мені докорів сумління, знаючи, що даремно обтяжую землю, і що скажуть потім мої діти? От, скажуть, батько, тварюка, не залишив нам ніякої власності!” [8]. Схоже на те, що як колись мав місце гоголівський період розвитку російської літератури, так нині ми переживаємо гоголівський період розвитку пострадянської економіки.
Для претендентів на вступ до ЄС в умовах застосування соціально незбалансованих рецептів радикальної трансформації суспільних відносин проблема досягнення європейських життєвих стандартів має яскраво виражений контроверсний характер – яким чином можна ліквідувати соціальний розрив на рівні країн при достатньо драматичному поглиблені розриву між громадянами всередині самих молодих демократій? Головне питання демократичної революції залишається актуальним: як виробити і зробити ефективною стратегію “золотої середини”, як досягти того, щоб ця середина за інерцією знову і знову не перетворювалася на “золоту верхівку”, непропорційно абсорбуючи енергію національного розвитку і спрямовуючи майже увесь потенціал суспільної інновації у сферу малопродуктивного споживання?
Отже, навіть суто теоретична постановка питання про “європейску бідність” як життєво важливий орієнтир європейської інтеграції не є чимось занадто парадоксальним, оскільки інтеграція є, по суті, ліквідацією соціальної прірви між народами, котра утворилася внаслідок більш або менш вдалого втілення різних моделей історичного поступу. А така “міжнародна” ліквідація є неможливою без адекватного самостійного вирішення найгостріших проблем внутрішньої соціальної зрілості. Звичайно ж, поняття “європейська бідність” треба розуміти у даному випадку як європейську модель боротьби з бідністю, котра постійно вдосконалюється і розвивається. Саме вона, за великим рахунком, у першу чергу й визначає неповторне історичне обличчя соціальної Європи.
Можна сміливо зробити висновок, що інтеграційний процес – це складний шлях формування спільної соціальної реальності. Американський соціолог А. Шюц, розмірковуючи над точним визначенням змісту терміну “соціальна реальність”, пропонує тлумачити “всю сукупність об’єктів і подій всередині соціокультурного світу як досвід буденної свідомості людей, котрі живуть своїм повсякденним життям серед собі подібних і котрі зв’язані з ними різноманітними стосунками інтерації” [9].
Спільна соціальна реальність заможних верств населення не потребує особливих коментарів, оскільки значною мірою формується на основі єдності високих споживчих стандартів. Міжнародна сумісність на цьому соціальному рівні досягається достатньо просто завдяки сумісності гаманців та відпрацьованих ринкових технологій їх спустошення. Однак гомогенізація соціальної реальності в цілому і, зокрема, на нижчих суспільних щабелях розподілу та перерозподілу матеріальних і духовних благ, завжди була завданням найскладнішим для політиків-практиків. Як небезпідставно зауважує П. Елкок, бідність до певної міри створюється або, принаймні, відтворюється як результат соціальної та економічної політики, котра розробляється для того, щоб контролювати бідність і бідних. Таким чином, на його переконання, історія політики стосовно бідних є частиною історії самої бідності [10].