Базові засади аналізу політичної ситуації
Зазначимо, що найчастіше політичні інститути являють собою неоднорідні утворення, що також необхідно врахувати при аналізі. Наприклад, у Кабінеті Міністрів можуть бути угруповання, що конкурують, і вони у певних випадках діятимуть як самостійні політичні актори. Варто також підкреслити й особливу роль конкретних політичних осіб, що очолюють окремі інститути - адже саме їм належить право приймати доленосні рішення у тій чи іншій сфері. Внаслідок цього робляться спроби замінити аналіз дій інститутів аналізом дій конкретних постатей, що їх очолюють. Це, однак, здається не зовсім доцільним, адже сила окремих постатей визначається саме потугою інститутів, які вини очолюють, і здатністю цих інститутів вирішувати серйозні завдання. Власне інститути є механізмами реалізації рішень основних політичних персон, які поза інститутами втрачають своє значення, бо саме інститути забезпечують їм необхідні владні ресурси.
Інший підхід припускає виокремлення з політичної системи неінституціоналізованих об’єднань, які, проте, виступають у політичному процесі як єдині актори. Цей спосіб можна охарактеризувати як горизонтальний, або груповий тип загального аналізу політичної ситуації, адже в цьому випадку об’єктом аналізу стають об’єднані політичні угруповання, що складаються з осіб, котрі входять до різних інститутів, угруповань, здатних впливати на перебіг подій у політиці.
Основною складністю цього типу ситуаційного аналізу є необхідність пошуку всередині політичного простору впливових угруповань-„невидимок”, що намагаються не афішувати свою діяльність. Щоб аналіз політичної ситуації був повним, необхідно виявити усі найвпливовіші номенклатурно-політичні угруповання, котрі, як правило, конкурують одне з одним. Саме конфлікти між політичними угрупованнями найчастіше лежать в основі поточного політичного процесу.
При здійсненні загального аналізу політичної ситуації оптимальним є поєднання двох зазначених підходів. Вертикальний і горизонтальний аналіз гармонійно доповнюють одне одного: перший являє собою аналіз „видимих”, офіційних відносин у політичній системі, а другий - спробу дослідити „підводні” течії політичного процесу.Повний аналіз політичної ситуації є відносно штучним продуктом. Це, в першу чергу, пояснюється тим, що така робота потребує забагато часу, наслідком чого в сучасних швидкоплинних умовах є неминуча істотна зміна об’єкта аналізу до моменту його закінчення. У цьому зв’язку повний ситуаційний аналіз вимагає концентрації значних аналітичних ресурсів у досить короткий проміжок часу. Звичайно, гостроактуальність - невід’ємна і необхідна умова будь-якого ситуаційного аналізу, але при проведенні детального аналізу всієї політичної ситуації фактор плинності набуває особливого значення. Адже в цьому випадку за короткий час необхідно врахувати набагато більше факторів, ніж, наприклад, при аналізі якогось фрагмента політичної ситуації.
Внаслідок усього цього на аналітичну групу, яка здійснює повний ситуаційний аналіз, завжди чигає небезпека опинитися в ролі Ахілла з відомої апорії Зенона „Ахілл і черепаха” – на момент, коли ситуація буде цілком проаналізована, об’єкт дослідження вже встигне змінитися, відтак виникає необхідність аналізу вже зовсім іншої ситуації. Отже, проведення загального ситуаційного аналізу вимагає особливих аналітичних ресурсів, якими забезпечені далеко не всі суб’єкти політичного аналізу. Тому значно частіше практикується аналіз певної частини політичної ситуації. На відміну від загального аналізу, такий тип ситуаційного аналізу можна назвати фрагментарним. Він, як і загальний аналіз, також може бути двох типів, причому перший досить нагадує інституціональний аналіз - він також розглядає діяльність окремих політичних інститутів, однак його об’єктом є лише один із них. Наприклад, можна розглядати винятковий стан президентської влади, функціонування парламенту чи окремих його палат, діяльність уряду, політичних партій, ЗМІ.
Відзначимо, що такий тип аналізу, як і обидва види загального аналізу політичної ситуації, звичайно розрахований на кількох замовників, причому в багатьох випадках їх коло відносно широке. Деякі ситуаційні аналізи навіть здійснюються або замовляються ЗМІ, що не суперечить суті ситуаційного аналізу - адже ЗМІ також є одним із суб’єктів політичного аналізу.
Більш тверду прив’язку до клієнта має другий тип фрагментарного ситуаційного аналізу - він пов’язаний з описом ситуації, необхідним для вирішення якогось конкретного, локального завдання. У цьому випадку немає необхідності здійснювати детальний аналіз всієї політичної ситуації - адже замовника цікавить тільки той її фрагмент, що безпосередньо стосується визначеної мети. Саме від цієї мети й залежить вибір фрагмента політичної ситуації, який підлягає аналізові. Так, якщо певна комерційна структура шукає шляхів для лобістської діяльності, то їй необхідно з’ясувати: які канали лобізму є найбільш перспективними; визначити розклад сил в органах влади (насамперед у структурах законодавчої і виконавчої); виявити центри прийняття найважливіших рішень.
Необхідно підкреслити, що саме на цьому типі ситуаційного аналізу акцентують увагу західні дослідники, причому для них він є практично єдиною формою аналізу політичної ситуації. Тим самим західні вчені істотно звужують рамки ситуаційного аналізу - подібний обмежувальний підхід до розуміння політичної ситуації багато в чому пов’язаний з особливістю розгляду політичного аналізу в західній політології, що ототожнює його винятково з процесом прийняття політичних рішень. На нашу думку, таке розуміння політичного аналізу значно обмежує сферу його застосування. Логічним наслідком редукування політичного аналізу винятково до прийняття рішень є фактична заміна західними авторами ситуаційного аналізу аналізом проблеми, що вимагає вирішення. Наприклад, у Д. Веймера та А. Вайнінга йдеться про аналіз проблеми [7 c. 183], у К. Паттона і Д. Савічі - про розуміння, визначення й деталізацію проблеми [8. c. 26 - 29], а в Л. Пала - про визначення проблеми й формулювання першочергових завдань [9, с. 118 - 119].