Історична пам’ять як функція історичної свідомості

1. Теоретичне розумiння є можливим лише за умови історичного погляду на динамiчну структуру знання.

2. Знання є цiлiсним за своєю природою; його не можна розбити на незалежнi один вiд одного рiвень спостереження та рiвень теорiї; будь-яке твердження спостереження, зумовлене вiдповiдною теорiєю, є „теоретично навантаженим”.

3. Історична динамiка зміни знання не є послiдовним кумулятивним процесом; теорiї є незалежними одна вiд одної, неспiвставлюваними, неспiврозмiрними (ця теза iсторизму вiдкидається тiльки І. Лакатосом).

4. Мета змiни знання — не досягнення об’єктивної iстини, а, наприклад, отримання кращого розумiння певних феноменiв, вирiшення бiльшої кiлькостi проблем, побудова простiших та компактнiших теорiй тощо.

Тим самим обгрунтовується, що історико-методологiчна модель не просто проголошує iсторизм своїм гаслом, а постає реальною основою формування, iснування, розвитку науки. Враховуючи, що найпершою умовою людської життєдіяльності є існування природи, у взаємодії з якою людство забезпечує своє життя, зміст історичної пам’яті має визначатися природничонауковим знанням. Знання про досвід зміни форм суспільної організації без наукових уявлень про предметну реальність, з якою взаємодіє суспільство, певним чином організоване, не мають історичного смислу. Вони мають зміст, можуть бути ідеологічно чітко окресленими, але, не співвідносячись з конкретною предметною реальністю, поставатимуть неупорядкованою множиною методів, які не мають смислу, оскільки невідомо, навіщо вони потрібні.

Набуваючи навичок використовувати історію, її когнітивну форму буття перетворюють на буття об’єктивне. Тобто історія не лише вводить нас у минуле, у пам’ять та пам’ятки – вона вводить нас у майбутнє. В цьому сенсі інтегрованість людини в історію передбачає й те, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можливості.

Сприймаючи історію як дію, сукупність активних дій, історична пам’ять має розглядатися не як віками запорошений архів, а як основа активного життєстверджуючого ставлення до дійсності. Після того, як відбулася історична дія і окреслився її результат, тільки на основі історичної пам’яті може започатковуватися відрив від наявного, яке, збагатившись мірою здобутого історичного досвіду, отримує новий смисл, нові параметри тощо [1, с. 92]. Отже, історична пам’ять виконує функцію носія смислу і значення ситуацій сучасного. Саме вона постійно стикається із все новими й новими ситуаціями дійсності і відтак сама змінюється в ході виконання своєї основної функції. А проблема збереження історичної пам’яті постає як проблема свідомого продовження безперервного тривання людської життєдіяльності, свідомої діяльності, яка є умовою подальшої історії.

Література:

1. Бердяев Н. А. Смысл истории. –М., 1990.

2. Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. –К.: Тандем, 2000.

3. Колінгвуд Р. Ж. Ідея історії. –К., 1996.

4. Рижко В. А. Концепцiя як форма наукового знання. — К., 1995.

5. Тулмин Ст. Концептуальные революции в науке // Структура и развитие науки. — М., 1978.

6. Тулмин Ст. Человеческое понимание. — М., 1984.

7. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. –М.: Республика. 1993.

8. Чуйко В. Л. Методологія історичної школи філософії науки // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія.-К., 2001. – Вип. №36.

9. Lakatos J. History of science and its rational reconstructions // Scientific revolution. — Cembridge, 1970.