Історична пам’ять як функція історичної свідомості

Р. Коллiнгвуду належить також визначення головної проблеми iсторичного аналiзу науки — неможливiсть рацiонального пояснення евристичних змiн. Вiн вказував, що модифiкацiя старої структури знань у нову не становить пряму рацiональну дiю науковцiв. Цей процес вiдбувається як нiким не запланований. Тому завжди лишається проблема визначення, у кожному конкретному випадку, чи був „рацiональним” перехiд вiд старих припущень до нових [5, с. 170 — 189]. Нова сукупнiсть „абсолютних” припущень не може визнаватися критерiєм, бо вона сама стане колись старою.

Зазначимо, що вiдкриття „методу iсторизму” належить Т. Куну. Вчений, спочатку 1961 року у статтi „Про функцiю догмату в науковому дослiдженнi”, а потiм у книзi „Структура наукових революцiй” (1972 р.) i на симпозiумi у Бедфорд-коледжi (Лондон, 1965 р.) висуває теорiю наукових змiн, призначену для вирiшення окресленої Р. Коллiнгвудом проблеми. Т. Кун, порiвнюючи „нормальну” та „революцiйну” науки, аналiз різниці способiв дiяльностi наукових товариств, з’ясував, що iсторизм може виконувати функцiю методу та методологiчної пiдвалини формування певної „парадигми” чи „дисциплiнарної матрицi” (поняття „дисциплiнарна матриця” він використовує в останнiх працях як уточнення поняття „парадигма”).

Запропонована Т. Куном концепцiя історії науки спрямовується на критику iдейного грунту нормативiзму в епiстемологiї — переконаностi в абсолютнiй унiверсальностi критерiїв науковостi та наукової рацiональностi. Цi критерiї проголошуються ним iсторично вiдносними. Способи вирiшення наукових проблем не детермiнуються попереднiми методологiчними здобутками. Визначення рацiональностi на вiдмiну вiд нерацiонального в iнтелектуальнiй дiяльностi щоразу встановлюється заново при затвердженнi парадигми. Тим самим Т. Кун заперечує фундаменталiзм емпiризму, вважаючи, що не iснує фактiв, незалежних вiд парадигми, i не може iснувати нейтральної мови емпiрiї. Спільнота вчених, керуючись вiдповiдною парадигмою, вчиться бачити свiт крiзь її нормативи. Не факти визначають теорiю, а теорiя визначає, якi саме факти будуть нею осмисленi, стануть предметом свiдомостi.

Специфiка запропонованого образу науки полягає в тому, що її логiко-методологiчнi фактори втрачають свою надiсторичну нормативнiсть i стають функцiонально залежними вiд вирiшуваних проблем i панiвного у вiдповiдний iсторичний перiод способу дiяльностi наукової спільноти.Вiдтак розвиток науки є не нагромадженням несуперечливих фактiв, концепцiй тощо. Вважаючи, що розвиток науки є почерговою змiною двох циклiв — перiодiв „нормальної науки” i перiодiв „наукових революцiй”, Т. Кун пояснює, що у перiод „нормальної науки” всi вченi подiляють певний гештальт, парадигму, а у перiод наукової революцiї вiдбувається гештальт-переключення, змiна парадигми. Соцiально-психологiчний характер такої концепцiї визначається розумiнням наукової спiльноти, члени якої подiляють певну парадигму. Прихильнiсть до неї зумовлюється не тим, що вчений виступає як творець нових iдей, а становищем його в данiй соцiальнiй органiзацiї науки, його iндивiдуальними психологiчними якостями, симпатiями, естетичними мотивами i смаками. Саме цi i подiбнi фактори є, згiдно з Т. Куном, основою наукової спiльноти i пояснюють стiйкiсть певної парадигми.

Зi змiною парадигми змiнюється i весь свiт вченого. Абсолютна об’єктивна мова наукового спостереження, про яку мрiяв Р. Декарт, неможлива. Сприйняття вченого завжди зазнаватиме впливу парадигми, загальних метафiзичних настанов окремого кола науковцiв.

Існуюча педагогiчна традицiя i характер змiсту пiдручникiв приховують факт наукових революцiй [8, с. 16 – 22]. Якщо розглядати пiдручники як історичний здобуток, то можна дійти висновку, що рух науки — це лише поступове наближення до нинiшнього її стану. Великим вченим минулого приписуються думки, яких вони не мали, їх висловлювання тлумачаться з позицiй сучасностi на пiдставi новiтньої реконструкцiї iсторично наявних надбань науки.

Процес затвердження нової парадигми має складну структуру. Критерiєм надання переваги виступають фальсифiкацiї, новi можливостi розв’язання наукових завдань, простота, яснiсть, науковий престиж автора. Але в бiльшостi випадкiв докази на користь нової i старої парадигми врiвноважуються. Однак, оскiльки вибiр парадигми вiдбувається в перiод кризи, себто тодi, коли вченi розчарованi старою парадигмою, вони приймають нову парадигму на пiдставi нерацiональних мотивiв. Учений — член наукової спiльноти — є, звичайно, добре пiдготовленим i до наукової роботи, i до кризи науки. Не пiдготовлений вiн лише до виходу з кризи. Тому нову парадигму, як правило, висуває або дуже молода людина, або вчений, який нещодавно прийшов до цієї наукової царини.

У перiод нормальної науки діяльність науковця визначено історично сформованою парадигмою. Така наука спрямована на дослiдження визначеної базовою теорiєю сферу явищ. Ці обмеження створюють умови для поглиблення дослiджень, задають критерiї професiоналiзму, бо в їх межах немає потреби апелювати до вихiдних принципiв i виправдовувати використання певних понять. Усе це створює певну мовну традицiю нормальної науки, в якiй наявнi свої конвенцiї щодо сенсу i змiсту термiнiв, понять тощо. Отже, конвенцiональне визначення термiнiв, понять, мови має своє iсторичне обмеження, котре слiд завжди враховувати. Поглиблення та поширення наукового усвiдомлення буття, визначене парадигмою пiд час перiоду нормальної науки, призводить до появи побiчних результатiв, що сприймається як отримання критерiїв для вилучення ненаукових проблем.