Історична пам’ять як функція історичної свідомості

Останнім часом в історичних дослідженнях все частіше фігурує категорія історичної пам’яті. Запропоновані Р. Колінґвудом, М. Гайдеґером, С. Тулміном та іншими вченими концептуальні моделі історичної пам’яті нині потребують певного переосмислення та узагальнення. З огляду на це автор пропонує синтетичний погляд на історичну пам’ять як функцію історичної свідомості.

Історико-науковий опис завжди є реконструкцією, мета якої – адекватне відображення реальності історичного минулого [3, с. 27 – 34]. Відтак „теорію дійсного” маємо також визнати конструкцією картини світу, оскільки вона складається через сукупність схематичних уявлень відповідно до вимог методу [7, с. 49 – 59]. Не можна заперечити й обгрунтування положення, що коли наука відмовиться від методологізму, то тоді вона заперечуватиме власну сутність [7, с. 245]. Методологізм, будучи сутнісною формою буття науки, розділяє на предметні частини ціле об’єктивної реальності, протиставляючи їх одне одному, абстрагуючись від унікального, одиничного [7, с. 45 – 46].

Використання цих визначень науки як сутнісного явища Нової та Новітньої історії також дозволяє з’ясувати, що саме „методологічні установки класичної науки призводять до того, що світом реально починають правити абстракції, людина з її повсякденними проблемами витісняється на перефирію свідомості. Вносячи смисл (Логос – підкрсл. авт.) у Всесвіт, ми його спрощуємо, маємо перед собою не наявну реальність, а власні уявлення про неї” [2, с. 2]. Усвідомлення такого „спрощення уявлення про реальність” не стає на заваді поширенню наукової практики, оскільки останню вважають виявленням властивостей соціального буття, що існує за своїми власними надприродними законами.

Ідея надприродності також використовується як засадничий аргумент для відтворення соціального ставлення до природи як до передумови розвитку інфраструктури соціуму. Однак, у цьому випадку виявляє себе фундаментальна суперечність, що була обгрунтована київськими філософами М. Кисельовим і Ф. Канаком, які дійшли висновку, що, перетворюючи світ, „людина як соціальне утворення (сукупність соціальних відносин) відчуває на собі наслідки цього перетворення вже як природна істота” [2, с. 23]. Тим самим осмислення самого факту абстрагування від історичного досвіду взаємодії з довкіллям стає джерелом формування сучасного екологістичного досвіду, який перетворюється на реальний чинник історичної пам’яті сучасного людства.

Пiд впливом поширення iсторичного аналiзу науки в фiлософiї аналiтична орiєнтацiя починає змiнюватися синтетичною. Пом’якшується дихотомiзм понять „емпiричне-теоретичне”, протиставлення теорiй і фактiв, контексту вiдкриття i контексту обґрунтування. Замiсть рiзкого протиставлення емпiричного знання як надiйного, обґрунтованого, незмiнного – знанню теоретичному як самосуперечливому в основоположеннях та мiнливому виникають концепцiї про взаємопроникнення емпiричного i теоретичного. Загальним стає переконання про „теоретичну навантаженiсть” факту, що фiксацiя наукового факту можлива тiльки за умови наявностi вiдповiдної теорiї, котра детермiнує факти. Тому факти, вiдкритi за допомогою однiєї теорiї, можуть за своїм значенням вiдрiзнятися вiд фактiв, встановлених за допомогою iнших теорiй. Обґрунтовується, що змiни теорiй можуть спричиняти змiни у фактуальному фундаментi наукових знань. Жорсткий демаркацiонiзм, який ґрунтувався насамперед на теорiї верифiкацiї, замiнюється тезою про єднiсть наукового i ненаукового знання.

Приблизно у серединi 1970-х рокiв (значною мiрою — завдяки зусиллям П. Фейєрабенда) поширилося переконання, що створення загальновизнаної теорiї, iдеальної моделi науки, яка iстинно реконструює iсторiю науки, — справа безнадiйна. Програма створення унiверсального наукового методу, яка була проголошена ще позитивiзмом, спиралася на надiю, що фiлософiя, котра є наукою про науку, вже завдяки своєму iснуванню приведе до створення загальновизнаної методологiчної концепцiї. Однак виявилося, що вона має характерну рису iсторiї фiлософiї — розмаїття думок i позицiй. У свою чергу, саме П. Фейєрабенд, визнаючи проблему демаркацiї антиномiєю, виявив її принципову важливiсть, оскiльки, якщо наука та мiф можуть не вирiзнятися, тодi будь-який аналіз науки завжди страждатиме від питання, чи необхiдна наука взагалi.Центральна проблематика iсторичних дослiджень, за свiдченням Ст. Тулмiна (з яким можна погодитись), була змальована ще Р. Коллiнгвудом у працi „Нарис метафiзики” (1940 р.). Р. Коллiнгвуд звернув увагу на наявнiсть iєрархiї питань i тверджень у природознавствi. Ця iєрархiя свiдчила, що загальнi принципи в науцi не є унiверсальними твердженнями, з яких дедуктивно виводяться особливi та одиничнi твердження. Найбiльш явно ця iєрархiчнiсть притаманна математичним наукам, базовi положення котрих є чiтко фiксованими. У природознавствi специфiчнi положення отримують своє значення лише при спiввiднесеннi з певними метафiзичними доктринами. Загальнi принципи (визначення простору, часу, субстанцiї, закону тощо) належать до специфiчних положень не як аксiоми до виведених наслiдкiв, а як фундаментальнi проблеми, через розгляд яких просуваються дослiдження у певнiй сферi пiзнання.

Теза Р. Коллiнгвуда, що „iнтелектуальнi змiни в науцi пов’язанi зі змiнами базових припущень”, спирається на переконання стосовно того, що не існує доведених i обґрунтованих абсолютних унiверсальних наукових положень. Тому для фiлософа на кшталт „коллiнгвудiвського метафiзика” [5, с. 171] проблема дослiдження науки складається з „пояснення, за яких умов i внаслiдок яких процесiв певна сукупнiсть абсоютних посилань змiнюється iншою” [5, с. 172]. Каузальне визначення iсторичностi науки було зафiксоване С. Тулмiном у такому визначеннi Р. Коллiнгвуда: „Абсолютнi передумови кожного суспiльства на кожному етапi його iсторiї створюють вiдповiдну структуру, котра переживає напруження, i цi напруження зростають з рiзних причин. Якщо напруження стають дуже значними, структура руйнується та змiнюється iншою, що являє собою модифiкацiю старої структури, але без цих руйнiвних напружень” [5, с. 173].