Історична пам’ять як функція історичної свідомості
Парадигма спрямовує дослiдження не тiльки закладеною у нiй моделлю визнаних науковим спiвтовариством способiв пiзнавальної дiяльностi – вона певною мовною структурою може спрямовувати i шляхом абстрагування вiдповiдних правил iз визнаних способiв дiї. Вченi погоджуються у своїй iдентифiкацiї парадигми, попередньо не узгоджуючи її повну iнтерпретацiю. Тому в перiод нормальної науки парадигма дiє, функцiонуючи у пiдсвiдомiй формi. Перший симптом кризи нормальної науки — набуття парадигмою форми обмежуючих правил. Нормативна форма парадигми є свiдченям її найвищої досконалостi i водночас початком її занепаду. Коли парадигма набуває зрiлого самовизначення, що здiйснюється через її усвiдомлення у формi системи норм науковостi, наука починає вступати на шлях свого революцiйного розвитку, починається руйнування цiєї системи, оскiльки вона набула форми догмату (святого писання).
Вченi нiколи не сприймають невiдповiднiсть ряду фактiв теорiї, якою вони керуються, як контрприклад, бо нове виникає внаслiдок взаємодiй, котрi якiсно невiдповiднi парадигмальному самоусвiдомленню, парадигмальному поглядовi на дiйснiсть. Тому вважається, що для обґрунтування фактiв, неосяжних для вiдповiдної парадигми, потрiбен iнший теоретичний рiвень дослiджень зi своїми новими способами наукової дiяльностi. Такi факти Т. Кун називає „аномалiями”. Він засвiдчує, що аномалiї можуть виникнути i бути усвiдомленими тiльки на фонi парадигми; у цьому полягає її головна епiстемологiчна функцiя. Чим бiльше розвинена парадигма, тим вiдчутнiший для наукового товариства вплив аномалiй. Однак аномальнiсть все одно лишається за межами парадигми i не визнається фактом.Поступово настає перiод професiйної невдоволеностi неспроможнiстю наукової спільноти вирiшувати історично усвідомлені проблеми, виникненням мороки з постiйного дискутування багатьох питань. Це настає перiод кризи науки. Вiдкриття нового як наукове досягнення вiдбувається у формi осмислення аномалiй, через визнання їх фактом. Як правило, проблеми, стосовно котрих фiксується поняття кризи, бувають такого типу, якi вже були предметом усвiдомлення, а практика нормальної науки визнала їх вирiшеними (наприклад, що ми розумiємо пiд термiном „простiр”). Такi проблеми вирiшуються тепер з урахуванням аномалiй, якi сприймаються як контрфакти по вiдношенню до попереднього теоретичного рiшення. Отже, вiдкриття, поява нової теорiї, замiна парадигми стає реальнiстю через перегляд основоположень, якими користувалися попереднi поколiння вчених. Відтак цi основоположення стають предметом окремого аналiзу: експлiкуються, рефлексуються, спiвставляються.
Остаточним моментом історичного становлення нової парадигми є порівняння двох парадигм мiж собою i дійсністю. Таке спiвставлення можливе лише за умови наявностi нової парадигми, яка має здатнiсть вирiшувати головоломки, вiднесенi попередньою парадигмою до аномалiй. Результатом порівняння, як правило, буде органiзацiя нової наукової спiльноти, об’єднаної новою парадигмою. Тому парадигми порівнюються не як варiанти лiнгвiстичних вправ, а як рiзнi свiтогляднi системи.
С. Тулмiн у серединi 1960-х рокiв запропонував iншу iсторичну модель, головна iдея якої полягає в iсторичному формуваннi та функцiонуваннi „стандартiв рацiональностi та розумiння”. Основною проблемою, яка перебуває у центрi уваги С. Тулмiна, є проблема пояснення концептуальних змiн в уявленнях людини про дійсність. Вона виражена у питанні: „Яким чином, за яких обставин i завдяки якому процесовi фундаментальнi поняття змiнюють одне одного?” [6, с. 12].
Вже в раннiй працi пiд традицiйною неопозитивiстською назвою „Фiлософiя науки” (1953 р.) С. Тулмiн пiддав критицi абсолютизацiю логiчних (дедуктивiстських та iндуктивiстських) методiв аналiзу мови науки, а також неопозитивiстськi уявлення про аналiз та синтез, зробив деякi критичнi зауваження на адресу традицiйних позитивiстських концепцiй науки як „майже не дотичних до практичної роботи в галузі фiзики” [10, с. 122].
С. Тулмiн дуже швидко завоював визнання як дослідник, котрий вiдкидає формально-логiчнi схеми, системи та моделi; його почали iменувати „представником антипозитивiстської течiї англо-американської фiлософiї” [4, с. 71], що висунув найрадикальнiші заперечення проти неопозитивiстської програми з позицiї „iсторика науки”. У своїх фiлософських пошуках С. Тулмiн еволюцiонує вiд неопозитивiзму, англiйської школи „фiлософiв буденної мови” та махiзму до гносеологiчного еволюцiонiзму чиказьких фiлософiв. Вiн вiдмовляється вiд вульгарногносеологiчного положення Е. Маха про „iнтелектуальну еволюцiю” як безперервну акумуляцiю знання, а також не приймає вирiшення проблеми концептуальних змiн Г. Фреге, Р. Коллiнгвудом та Т. Куном. На думку С. Тулмiна, помилка Г. Фреге та Р. Коллiнгвуда полягає в тому, що „вони обидва приєднались до фiлософського культу систематичностi, тобто до переконання, що поняття повиннi утворювати „логiчнi системи” [5, с. 180], а, отже, прирiвняли „рацiональне” до „логiчного”. Такий пiдхiд спричиняє те, що „рацiональнiсть” наукового вiдкриття (тобто конкретних рацiональних дiй, котрi можуть перебувати за межами логiки i мови, за допомогою яких вченi домовляються про ґрунтовно пiдготовленi концептуальнi змiни) може випадати з поля аналiзу та оцiнки, якщо використовувати лише „логiчнi” чи лiнгвiстично самовизначенi термiни.
Недолiк iсторичної моделi Т. Куна, на думку С. Тулмiна, полягає у перебiльшенi значення змiн, що вiдбуваються при замiнi теорiй, оскiльки немає абсолютних розривiв. „Називаючи змiну „революцiйною”, ми не вiдкидаємо свого зобов’язання пояснити „обставини та процеси”, що мають мiсце пiд час цiєї змiни” [5, с. 182]. Замiсть „революцiйного” пояснення iнтелектуальних змiн С. Тулмiн пропонує еволюцiйну модель iсторiї, яка пояснює, як поступово трансформуються „концептуальнi популяцiї”. Еволюцiйне пояснення досягається ним завдяки використанню iдеї Ч. Дарвiна про мiнливiсть та природний вiдбiр видiв у якостi iлюстрацiї „популяцiйної теорiї”.Як продемонстрував Дж. Лакатос [9, с. 87 — 98], реальна дослідницька практика не задовольняється простим принципом заперечення: вiд теорiї, оточеної багатьма аномалiями i навiть прямо сфальсифiкованої, вченi вiдмовляються лише тодi, коли побудовано альтернативну та бiльш прогресивну нову теорiю. З цього факту, зокрема, випливає, що критерiй демаркацiї науки i не-науки на основi принципу фальсифiкацiї є, щонайменше, неконструктивним. Взагалi, критика концепцiї зростання наукового знання, сформульована критичним раціоналізмом, виявила невiдповiднiсть з фактами iсторiї фундаментальної науки, що, на думку І. Лакатоса, пов’язано з особливою сферою практичного поширення цiєї методологiї — прикладними науками. При всiй різниці позицiй П. Фейєрабенда i, наприклад, Т. Куна, Дж. Лакатоса та iнших, можна, однак, виокремити дещо спiльне, властиве їм усiм розумiння моделi історичного тлумачення знання. Принципи цієї iсторико-методологiчної моделi такi: