Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України

Зважаючи на схильність дослідників до прогнозів, хотілося б відзначити, що вони у них базуються на добротному науковому грунті. Тому до певної міри й здійснюються. Зокрема, що стосується подолання у 2000 – 2002 роках тривалої економічної кризи, яка сягала своїм корінням ще радянської доби. Досить згадати, що внаслідок кризи 1990 – 1999 років обсяг ВВП зменшився на 59,2 %, промислової продукції – на 48,9 %, сільськогосподарської – на 51,5 %. Значно скоротилися доходи населення, повністю розбалансованою виявилася фінансова система. В перші ж роки ХХІ століття Україна за темпами зростання економічних показників увійшла до лідируючої групи європейських країн. Керівництво країни поступово починає розуміти, що одним із найактуальніших завдань є перехід вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку, а системним епіцентром нової економічної стратегії має стати створення реальних передумов для вирішення основного геополітичного завдання держави – набуття спочатку асоційованого, а потім повного членства в Європейському Союзі. Щоправда, ми є свідками того, що час від часу вектори цієї геополітики змінюються якщо не кардинально, то, принаймні на певному відтинку часу, очевидно, під тиском форс-мажорних обставин. Такі хитання не наближають до поставленої мети. Що ж стосується прогнозу щодо очікуваних кардинальних змін у суспільно-політичному житті України в 2005 – 2008 роках, то, як мовиться, поживемо – побачимо.

Особливий інтерес викликають розділи „Україна в контексті глобалізму” та „Доба „європеїзації”. Автори не ідеалізують процес глобалізації, звертають увагу на його зворотний не надто привабливий бік, особливо в тій частині, що стосується формування нових незалежних держав на пострадянському просторі. Вони наголошують, що утвердження демократичних принципів організації суспільного життя в сучасній Україні перебуває під дією низки факторів: з одного боку – західних демократій, які намагаються прискорити процес формування громадянського суспільства, з іншого – з боку нашого північного сусіди, де відчувається вплив імперської ідеології, і, зрештою, під тиском завдань, що висувалися історією і ментальними очікуваннями народу.

Варто зауважити, що порушені у дослідженні проблеми розглядаються в динаміці: пошуки Україною свого шляху в період кризи 1990-х років, а також на новому етапі економічного піднесення та вирішення низки соціальних і культурно-освітніх завдань. Зрозуміло, центральними залишаються проблеми євроатлантизму, українсько-російських та українсько-американських відносин, актуальні питання інтеграції на пострадянському просторі (СНД, ЄврАзЕС, ГУУАМ), контури ЄЕП, а також аналіз доцільності статусу „сусідства”. Посилаючись на соціологічні опитування під час президентської кампанії 1999 року, автори солідаризуються з вченими, які виводили зовнішньополітичні орієнтири держави з ментальності переважної частини її населення: найбільше було прихильників збалансованого розвитку відносин України як з Росією, так і з Заходом.

Щоправда, і тут є свої нюанси. Як зазначають автори, велика кількість українознавчих матеріалів на російських сайтах Інтернету мимоволі наводить на думку, „а чи не перемістився центр опрацювання української національної ідеї до Москви?” [т. 2, с. 380]. Наприклад, російський політолог А. Окара стверджує, що „українська проблема – чи не найголовніша для Росії”, оскільки „саме українсько-російські відносини і тип субординації цих держав стосовно одна одної фактично визначають ідентичність самої Росії”. До цього положення, як на мене, варто поставитися серйозно, бо в геополітичних розкладах „євразійців” сталися певні зрушення: відсовуючи ідею „просвіченого малоросійства” на другий план, але й не визнаючи за Україною перспективи розвиватися „в руслі національної держави”, теоретики „євразійства” проголошують, що „третій шлях України – це імперський шлях”. На їхню думку, йдеться про „дуже складний симбіоз, взаємодоповнюваність і взаємну залежність Москви і Києва, за яких Київ – це „духовне первородство”, позбавлене впродовж останніх століть державно-вольового аспекту... Москва ж – втілення саме політичної могутності”. Подібні плани, якщо ми були б і найріднішими братами чи сестрами, насторожують.Розмірковуючи над матеріалами двотомника, хотів би звернути увагу на обставину, що вже принаймні десяток років В. Кремень, Д. Табачник і В. Ткаченко захищають у своїх публікаціях ідею „третього шляху” для України – „утвердження перевірених часом принципів соціальної держави”, яка й має стати стрижнем української загальнонаціональної ідеї, як це вже утвердилося в ідеології країн „Великої Європи” [т. 2, с. 461]. Нині на користь своєї тези вони наводять додаткові аргументи, які засвідчують наявність національних варіацій „третього шляху” в суспільному житті Німеччини, Франції, Японії, не кажучи вже про Швецію. Називаючи традиційні й нові форми державного управління економікою у цих країнах, автори акцентують увагу й на вирішенні ними питання розбудови ціннісно орієнтованого суспільства. Зокрема, на появу в останнє десятиріччя ХХ століття ідеології комунітаризму, в якій наголошується не так на принципі свободи (лібералізм), чи рівності (соціалізм), як на принципі братерства. Ідеологи комунітаризму піддають критиці сучасне індустріальне суспільство в його капіталістичних і соціалістичних формах і обґрунтовують значущість ідеалу братерства. Дотримуючись принципів комунітаризму, як доводить приклад Японії, індивіди не прагнуть максимального прибутку будь-якою ціною, а орієнтують виробничі колективи на якнайкраще задоволення потреб населення. Власне у цьому може полягати чи не головна рушійна сила поступу до соціальної держави. Автори вказують також на позитивні елементи „третього шляху”, напрацьовані голландською та шведською економічними культурами, які дали змогу цим країнам посісти провідне становище в світі за рівнем життя та соціальної забезпеченості.