Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України

Кожному поколінню час кидає свій виклик. І кожне покоління покликане дати свою (і лише свою!) версію відповіді, ставлячи запитання і до історії, і до сучасності. Торкаючись походження українського народу, автори трактують давньоруську народність як пульсуюче суспільно-політичне явище, де процеси консолідації то прискорювалися, то уповільнювалися. Зрештою це призвело до утворення трьох самобутніх культурних ландшафтів: південно-західного, північно-східного й північно-західного. В подальшому великі історико-політичні події ХІІІ – ХV століть посилили різницю, поклавши її в основу остаточного формування українського, білоруського і російського народів. Саме такий шлях їх формування знімає з порядку денного дискусію про те, які з етносів або їх представників, що живуть нині на терені України, є автохтонними. Привертає увагу наведене авторами судження В. Липинського, що основною різницею між росіянами і українцями стала не мова, не походження і не віра, „а інший, витворений віками устрій політичний”, „інше взаємовідношення верхів і низів, держави й громадянства” (т. 2, с. 451). Сучасні дискусії щодо реформування політичної структури в Росії у бік посилення президентських повноважень, а в Україні – у бік збільшення повноважень парламенту, очевидно, дають підстави вважати таке судження слушним.

Роздуми авторів наштовхують на висновок щодо неоднозначних перспектив суспільно-політичної та економічної „європеїзації” за умови, якщо ці процеси не будуть збалансовані належним чином з традиційною культурою. Вчені покликаються передусім на невдалу спробу форсованої „вестернізації”, яка відбувалася свого часу в Україні після інкорпорації українських земель до складу Польщі (Люблінська унія 1569 р.). Жорстке запровадження польських порядків в Україні призвело до національної, соціальної та релігійної ворожнечі, а відтак і до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Попри безсумнівні успіхи цієї боротьби, козацька верхівка, на жаль, в цілому виявилася не готовою вирішити проблеми самоорганізації українського суспільства в незалежній державі. Слід зважити й на несприятливі об’єктивні фактори незрілості соціальної структури: недорозвиненість українського міста, слабосилість міщанства, мала чисельність інтелігентських верхів і їх занепад внаслідок полонізації чи еміграції на російські землі. Тут доречно говорити, що у той період соціальна структура лише почала формуватися. Крім того, за здобуття незалежності було заплачено неймовірно високу ціну – втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир становили близько 65 – 70 % усіх українців (від 3 до 3,5 млн. осіб). Відтак пересвідчуємося, що незалежність коштує дуже дорого.

Як наслідок – психологічна втома широких верств населення, розчарування у власній старшині через хаос і чвари кількох правлячих одночасно гетьманів, зневіра людей у здатності взяти на себе тягар відповідальності як за власне життя, так і за благополуччя в суспільстві. Все це хитнуло маятник української історії в іншому від „вестернізації” напрямі. Виник потяг до авторитаризму, прагнення знайти правду назовні – через приєднання до твердого режиму православного російського царя. Трагізм ситуації виявився в тому, що покріпачення України імперським режимом Росії стало, за великим рахунком, результатом рішення економічно й соціально слабких елементів українського суспільства стати під захист сильних, бо самостійне ведення господарства стало вкрай обтяжливим.У дослідженні дискутується ще один урок історії, який, на переконання авторів, полягає в тому, що культурний потенціал народу й державна незалежність – речі взаємопов’язані, хоча взаємозалежність тут скоріш опосередкована. Посилаючись на визнання російського дослідника М. Трубецького, автори зазначають, що впродовж XV – першої половини XVII століть європеїзована культура Русі-України й культура Русі Московської розвивалися настільки різними шляхами, що до середини XVIII століття різниця між ними стала надзвичайно глибокою [т. 1, с. 120]. Тим не менше, у прагненнях Петра І „європеїзувати” Росію саме українські культурні діячі стали головною силою у піднесенні освіти, науки й культури. Так, реформування Московської духовної академії в культурному розумінні було не чим іншим, як запровадженням в адміністративному порядку у Великоросії того, що вже було в Україні. Творча діяльність українців ставала невід’ємною належністю російської культури, а Україна тих часів – головним постачальником кадрів.

Однак наприкінці XVIII – початку XIX століть становище змінилося принципово. Із скасуванням Гетьманщини, з повною втратою самоуправління (хай і куцого в межах Російської імперії) Україна позбулася і свого пріоритету в культурній сфері. Настають інші часи, коли, за оцінкою С. Єфремова, серед вищих російських кіл, де ще в першій половині XVIII століття перед вели більш культурні українці, настала рішуча реакція: російська знать мстилася за своє пониження, і кінець віку бачить вже іншу ситуацію. Українство – це вже провінціалізм, мужицтво і некультурність, а замість недавньої моди на українців настало модне „осміювання малоросів” [т. 1, с. 124].

За таких умов значна частина українського панства була деморалізована, стала цуратися свого народу, служила імперії за чини і жалування. Інша частина проймалася духом подвійного патріотизму – лояльності до Російської імперії при збереженні своєї національної ідентичності. Імперське мислення посідало важливе місце у світогляді й системі цінностей цих людей. В цілому привілейована військово-бюрократична каста на чолі з царем всія Русі стала досить космополітичним утворенням: еліта національних окраїн, яка б могла очолити національно-визвольний рух, поглиналась імперською бюрократією. Та щоб потрапити до цієї касти, слід було говорити російською мовою, засвоїти російські традиції й погляди. Урядова політика зводилася до того, щоб не допустити жодного українства – ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального. Вперто проводився курс і на русифікацію широких верств українського населення задля перетворення його на своєрідного етнічного донора.