Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України

Україна: проблеми самоорганізації.: [В 2 т.] / В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко. К.: Промінь, 2003 - Т. 1. Критика історичного досвіду. – 384 с. ; Т. 2. Десятиріччя суспільної трансформації. - 464 с.

Вихід двотомника „Україна: проблеми самоорганізації” на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою соціально значущих видань є помітним явищем в сучасній науці і спонукає до роздумів над актуальними проблемами суспільних процесів в країні за роки її незалежності. Праця стала своєрідним підсумком десятирічного творчого співробітництва авторів, які викладали свої погляди у монографіях „Україна: альтернативи поступу” (1996 р.), „Україна: шлях до себе” (1998 р.) та в інших публікаціях. У двотомнику продовжено період дослідження, залучено низку нових вітчизняних і зарубіжних видань, детальніше проаналізовано проблеми, про які раніше говорилося побіжно.

У першому томі осмислюється історичний досвід України з найдавніших часів до проголошення незалежності. В другому критично аналізується перше десятиріччя суспільної трансформації в новітніх тенденціях світового розвитку. Позицію авторів щодо часового фактора в осмисленні історії України влучно ілюструє винесений в епіграф вислів Августина Блаженного: „Неточно висловлюються про три часи, коли кажуть: минуле, сучасне й майбутнє; а було б точніше, здається, висловлюватися так: сучасне минулого, сучасне майбутнього”.

В цілому праця „Україна: проблеми самоорганізації” є, на мою думку, вдалою спробою заповнити прогалину, яка утворилася після визнання у нас на початку 1990-х років історіософії як нової наукової дисципліни. Формально вона увійшла в класифікатор ВАКу, але реальні дослідження, з різних причин, припізнилися. У цьому контексті спільні роботи В. Кременя, Д. Табачника й В. Ткаченка варто оцінювати як студії в площині історіософських досліджень на конкретних матеріалах України. По суті, підвалини вітчизняної історіософії лише закладаються і, зрозуміло, в цілому проблема цієї галузі як дослідницького напряму залишається актуальною. Це засвідчує і її громадсько-політичний контекст. Нинішня історіософія України перебирає на себе, до певної міри, функцію національної ідеї, а остання отримує шанс стати своєрідним „щоденним референдумом” стосовно злободенних питань: ким ми були в минулому, ким є сьогодні й ким прагнемо стати в майбутньому?

Було б прикро, якби в суспільстві не знайшлося сил, передусім в інтелектуальній еліті, котрі постійно виносили б ці питання до дискусії. Інакше це був би небезпечний симптом того, що національна еліта не виконує притаманних їй функцій – будити національну свідомість. Більше того – навіть роз’ятрювати національний сором заради стимулювання здорових сил народу до активної життєвої позиції. Аналіз монографічного дослідження „Україна: проблеми самоорганізації” засвідчує, що зазначені проблеми поставлено. Автори викладають і своє бачення платформи задля досягнення національного консенсусу: стосовно минулого – спільна слава і спільна спокута допущених помилок, на майбутнє – спільна конструктивна програма дій, досягнута в процесі громадського діалогу.

Книга відзначається новизною методологічного підходу: автори розглядають історичну „стрілу часу” України як рівнодіючу безлічі факторів (територіально-географічних, етнічних, формаційно-класових, цивілізаційних чи державницьких) що, перетинаючись, надають траєкторії суспільного поступу нашої країни неповторної самобутності [т. 1, с. 28].

Одне з базових положень авторів полягає в тому, що успіх будь-яких суспільних трансформацій, в тому числі й державотворення, забезпечується лише на шляху віднайдення міри відповідності між новими соціальними відносинами й традиційною культурою. Автори слушно наголошують, що культура як своєрідний генетичний код самоорганізації суспільства включає в себе цілий комплекс системоутворюючих принципів, цінностей і норм. Перехід від однієї стадії суспільного розвитку до іншої відбувається не лише у взаємодії, але й у конфлікті з усталеною культурою. Так, намагання поєднати в Україні переважно східну грецько-візантійську релігійну і культурну традицію із здебільш західною суспільною і політичною структурою впродовж всієї історії створювало в українському суспільстві суперечливість високої напруги. На жаль, і за часів Київської Русі, і за козаччини спроби подолати протиріччя за рахунок синтезу спадщини Сходу і Заходу зазнавали невдач. Автори висловлюють упевненість (і наводять для цього вагомі аргументи), що це завдання може бути виконане в рамках „Великої Європи” у ХХІ столітті.Двотомник позначений своєрідним характером викладу матеріалу, притаманного лише цьому авторському колективу. Складається переконання, що автори переймаються не так констатацією фактологічного матеріалу, як „роздумами з нагоди” тих чи інших переломних подій історії України, внаслідок чого наукова праця тяжіє до жанру „дослідницького есе” й тим самим розширює коло читачів. Трактування суспільного поступу як процесу самоорганізації людей виводить дискусію з площини вишукування якихось „споконвічних ворогів”, що нібито заступили українському народові шлях до прогресу, і переводить розмову в конструктивне русло критичного аналізу власного історичного досвіду і пошуку внутрішніх ресурсів для суспільного поступу.