Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України

Ці фактори спонукали українських громадських діячів на початку ХХ століття до песимістичних висновків щодо браку ґрунту для українського державного сепаратизму, але наявності певних передумов для „політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії” [т. 1. с. 134]. Відтак центральною темою ХХ століття стає перетворення етнічної спільноти на свідому політичну й культурну спільноту.

Проблема формування української модерної нації – провідна тема двотомника. Проблема, скажемо відверто, драматична, бо лютнева революція 1917 року застала Україну з усіма типовими ознаками „малого народу” – без виробленої соціально-економічної структури, без політичної тканини, без чіткого розуміння своїх завдань і можливостей. Те, що Україна входила до складу Російської імперії вже близько 250 років, що українська еліта вклала в розбудову імперії чималий внесок і при цьому розв’язала низку геополітичних проблем об’єднання більшості українських земель – все це змушувало діячів Центральної Ради шукати компромісу між національними й імперськими інтересами на платформі федералізму. Доля федералістської ідеї залежала від наявності у панівній російській нації сил, готових її сприйняти. Проте перебіг подій 1917 року засвідчив, що реальними альтернативами для нашої країни стали або незалежна Україна, або національне забуття. За короткий період від березня 1917 до зими 1917 – 1918 років тисячі вчорашніх „малоросів” перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних „сепаратистів”, які прийшли до розуміння необхідності проголошення самостійності України. Такий перебіг подій підтверджує мою тезу про міцні засади субстракти у структурі національної свідомості українського народу, власне єства українськості, яка завжди шукала можливостей для свого виявлення. І ця українськість за найпершої нагоди заявляла про себе і прагнула утвердитися в суспільному бутті. На жаль, такі нагоди траплялися в нашій історії не часто.

Аналізуючи події української революції 1917 – 1920 років, автори констатують, що хоча революція й не досягла поставленої мети, але дала поштовх до внутрішнього переродження українського суспільства, перед усім світом заявила про Україну як про політичну націю. Саме на цьому фундаменті, незважаючи на всі перипетії радянського періоду, й відбувався розвиток ідеї самостійної української держави [т. 1, с. 196].Як на мене, сильна сторона двотомника в тому, що справедливе критичне переосмислення періоду більшовизму не обернулося ані апологетикою дожовтневої історії, ані однобічним вихвалянням опонентів більшовизму. Немає тут місця і позиції безстороннього спостерігача, який лише систематизує події і викладає як такі, вносячи лише поодинокі деталі й уточнення. Власне, це закономірно, адже історіософський підхід змушує дослідника не відсторонюватися від історичних подій, а, навпаки, спонукає перейматися долею народу, яка на тому відтинку історичного часу кинула його у горно революції. Звідси – переусвідомлення авторами її ходу та результатів, розкриття змісту революції як своєрідного апокаліпсису історії, як суду над історією всередині самої історії, коли правлячі кола виявилися нездатними знайти адекватну відповідь на виклики часу. Логічно, що філософський розділ „Джерела і сутність тоталітаризму” доповнюється розділом „Сталінізм проти України”, де йдеться про практику тоталітарно-репресивного режиму, який здійснювався руками мігрантів – місіонерів комуністичної ідеї – та місцевих політиків-пристосуванців, що свідомо чи несвідомо стали на шлях зради інтересів власного народу. Результати їх діянь – болісне проходження суспільства не через фазу „державного капіталізму”, як це передбачалося основоположниками більшовизму, а через фазу грубозрівняльного „казарменого комунізму”, у якому прихована структурна мутація поступово розривала зсередини сферу виробництва та управління.

Після вичерпання екстенсивних можливостей розвитку соціальна напруженість в СРСР стала виливатися у спалахи жорсткого насильства проти представників інших етносів. Деформації міжнаціональних відносин стали лише зовнішнім виявом класових, групових і корпоративних конфліктів, посилених засиллям бюрократизму. Соціалістична держава в радянському варіанті (і в цьому полягає іронія історії) стала сукупним експлуататором своїх громадян – не тільки трудових колективів, але й цілих етносів. Звідси походження хронічного дефіциту та безпрецедентного зростання тіньової економіки – фактично підпільного капіталістичного виробництва, що супроводжувалося криміналізацією. Суспільство стало усвідомлювати, що розв’язання національного питання – це насамперед проблема ліквідації неадекватності у соціальних відносинах. Процес набув незворотності, що призвело до краху радянської системи і розпаду СРСР.

У другому томі розглядається десятиріччя суспільної трансформації за умов незалежної України. Усвідомлення, що ситуація на межі 1992 – 1993 років уже сприймалася як переростання соціально-економічної кризи в чергову національну катастрофу, сформувала авторську думку про те, що „особливо нагальною стала потреба чіткого визначення стану суспільства і якісно нового етапу, до якого прагнемо, а також механізмів забезпечення переходу до нього” [т. 2, с. 9].

Слід зазначити, що автори ще в публікаціях початку 1990-х років віднесли, на мій погляд, справедливо ідеологію лібералізму до чергових ідеологічних міфів, який не матиме широкої підтримки серед населення так само, як і ідеологія крайнього націоналізму. Вони зазначають, що Україна не змириться також з роллю сировинного придатка, санітарного кордону чи „сірої зони” на периферії чиєїсь цивілізації, а скоріше шукатиме власний шлях до соціально сильної незалежної держави, яку б поважала світова спільнота [т. 2, с. 20]. Давайте погодимося, що пошуки здійснюватимуть конкретні політичні сили, навіть конкретні люди – політики. Тому завважу, що цей шлях надто тернистий, щоб усі, хто бажає такої України, під тиском різних обставин змогли його пройти.