І спокій тільки сниться (Конфлікт і компроміс)

Врегулювання конфлікту (“conflict regulation”) – це, водночас, і третій етап його управління, і процес, і вид управлінської діяльності, підпорядкований утриманню його в цивілізованих рамках та спрямуванню його розвитку в напрямку ефективного і конструктивного розв’язання.

Врегулювання політичного конфлікту, як один з основних етапів управління ним, в свою чергу, передбачає три підетапи:

1) визнання конфлікту всіма конфліктуючими сторонами;

2) легітимізація конфлікту, тобто досягнення згоди між конфліктантами щодо визнання та дотримання ними узгоджених норм і правил взаємодії;

3) інституалізація конфлікту.

Сутність двох перших підетапів зрозуміла. На третьому варто зупинитись.

Сутність інституалізації політичних конфліктів (як підетапу і методу управлінської діяльності) полягає у створенні різних комітетів, організацій, узгоджувальних комісій та інших інститутів, які в процесі розвитку конфлікту перебирають на себе роль виразників і захисників інтересів конфліктуючих сторін. Інституалізація конфлікту відіграє функції своєрідної декомпресії, коли надлишок деструктивної соціальної енергії і надмірні емоції вивільняються і згасають всередині комітетів, організацій і комісій, не вириваючись на загальнодержавну арену політичного життя і не підриваючи політичної стабільності суспільства. До того ж, інституалізований конфлікт значно легше піддається розв’язанню.

Однак інституціональний метод має і деякі негативи. По-перше, він пов’язаний з певним ризиком, оскільки конфліктуючі сторони можуть скористатися новоствореними інститутами для посилення боротьби за власні інтереси, що може призвести до ескалації конфлікту. А, по-друге, цей метод може бути ефективним лише в усталених демократичних суспільствах, де менталітет, політичний досвід і політична культура орієнтовані на конструктивне розв’язання конфліктів.

Розв’язання конфлікту (“conflict resolution”) – це заключний етап управління ним, процесу і діяльності, підпорядкований припиненню протиборства, примиренню конфліктуючих сторін, відновленню чи налагодженню їх конструктивної співпраці.

Тут доцільно ще раз наголосити, що політичні конфлікти – не патологія, не гальмо, не перешкода на шляху розвитку суспільно-політичного життя і долати їх “кавалерійськими наскоками” неможливо і небезпечно. Політичні конфлікти – це своєрідні “вузлики”, з яких складається “мереживо” політичного життя суспільства. Вони постійно й одночасно розв’язуються і зав’язуються з тисяч ниток, які “зв’язують” всіх політичних “акторів”: від політично свідомої і активної людини до держави включно. Це одвічний (принаймні, з часів зародження політики), об’єктивний і закономірний процес розвитку політичної сфери людського буття. Багато з цих “вузликів” виявляється надто вже тісно зав’язаними, а деякі з них і туго затягнутими. Проте вони не є, як дехто вважав і вважає, “гордійовими вузлами”, які треба “розрубувати мечем”. “Вузлики” політичних конфліктів, за деякими винятками, необхідно обережно розв’язувати, щоб не розірвати ниток політичних зв’язків, не підірвати політичної безпеки суспільства. Причому робити це слід руками не лише всіх конфліктуючих сторін, які той вузлик затягнули, а часто ще й за допомогою третьої сторони, тобто посередника (медіатора).

Для успішного розв’язання політичного конфлікту потрібні певні передумови, а саме: 1) достатня зрілість конфлікту; 2) розуміння суб’єктами конфлікту необхідності його розв’язання; 3) готовність і спроможність конфліктантів до конструктивних дій; 4) наявність для цього засобів, механізмів і ресурсів тощо.

Практика розв’язання політичних конфліктів засвідчує, що воно може відбуватись у трьох основних формах:

– суттєве, але не повне узгодження інтересів і позицій конфліктуючих сторін (компроміс);

– їх взаємовигідне примирення (консенсус);