І спокій тільки сниться (Конфлікт і компроміс)

Західні фахівці відзначають також дві основні функції політичного консенсусу. По-перше, він підтримує суспільний порядок, знижує можливість застосування сили при вирішенні будь-яких незгод і розбіжностей. А, по-друге, консенсус збільшує значимість і масштаби співробітництва, оскільки вони викликані не примусом чи страхом застосування сили, а злагодою і згодою. До того ж, політичний консенсус – це основна перешкода на шляху встановлення диктатури особи, партії, класу чи етносу. Консенсус – це унікальний і універсальний демократичний принцип і метод врегулювання та розв’язання політичних конфліктів, збереження політичної стабільності та зміцнення політичної безпеки.

Віддаючи належне “стратегії сови”, яка, на жаль, досить часто виявляється “журавлем у небі”, тобто малодосяжною, в реальному політичному житті через різні обставини доводиться користуватися іншими стратегіями, які на певний момент виявляються або єдино можливими, або вигіднішими. Однією з найпоширеніших є “стратегія синиці”, в основі якої лежить модель політичного компромісу, що передбачає взаємодію на засадах взаємних поступок, добровільної відмови конфліктуючих сторін від певної частини своїх домагань.

Політичний компроміс заперечує тактику “кавалерійського наскоку” і є засобом поступового і поетапного досягнення того, що не досягається одразу. Критеріями ефективності політичного конфлікту є продовження чи активізація політичної діяльності, підвищення її результативності, послаблення чи припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами, зосередження уваги і концентрація сил на вирішенні дійсно важливих і пекучих проблем. Здатність конфліктуючих сторін – політичних партій, рухів, організацій, їх лідерів тощо – до пошуку компромісів є свідченням їх політичної зрілості, сили, відповідальності та водночас однією з передумов їх життєздатності. І хоча компроміс буває переважно вимушеним, він, тим не менше, досить часто виявляється єдиною й останньою можливістю дійти порозуміння і згоди, запобігти ескалації конфлікту, стати першим конструктивним кроком на тривалому і складному шляху його розв’язання.

Значний теоретичний і практичний інтерес становить і зовнішній вимір конструктивного управління політичними конфліктами, зокрема, вплив на них з боку держави та її органів. Цей процес включає такі види їхньої діяльності:

1. прогнозування конфліктів;

2. запобігання ескалації конфліктів чи її стимулювання;

3. врегулювання конфліктів;

4. розв’язання конфліктів.

Під прогнозуванням конфлікту (як початковим етапом управління і видом управлінської діяльності) мається на увазі виявлення передумов та з’ясування причин виникнення потенційного конфлікту, а також визначення його сутності, характеру й функціональної спрямованості та розрахунку імовірних наслідків як для конфліктуючих сторін, так і для всього суспільства.

Під запобіганням ескалації політичного конфлікту мається на увазі другий етап управління та вид управлінської діяльності, спрямований на недопущення його загострення і розширення масштабів. Стимулювання ескалації підпорядковане досягненню діаметрально протилежної мети, а саме – загостренню і розширенню масштабів конфлікту.

Як це не парадоксально звучить, але стимулювання ескалації політичного конфлікту може бути виправданим по відношенню не лише до конструктивного, а подекуди й деструктивного конфлікту. Хрестоматійним прикладом тут може бути діяльність, спрямована на ескалацію конфліктів, наслідками яких стали дезінтеграція колоніальних імперій, знищення тоталітарних політичних систем, повалення антидемократичних політичних режимів, руйнування однопартійної системи, усунення від влади антидемократичних партій тощо. Однак у випадку стимулювання деструктивного конфлікту всі зацікавлені в цьому сили повинні бути вкрай обережними і дотримуватися деяких вимог:– бути готовими перебрати на себе управління конфліктом;

– бути здатними перетворити деструктивний конфлікт на конструктивний;

– всіляко уникати дій, які можуть призвести до людських втрат та великих матеріальних збитків.