Третя хвиля демократизації: підсумки і перспективи

Аналізуючи процес демократизації в повоєнній Європі, німецький філософ К. Ясперс пов’язував воєдино поняття “свобода”, “демократія”, “право”, “воля”. Людина, вважає він, має дві претензії: по-перше, на захист від насильства, по-друге, на значущість своїх поглядів і власної волі. Захист дає їй правова держава, значущість поглядам і волі – демократія. До непорушності прав людини як особистості приєднується її право брати участь в житті суспільства. Таке можливо, за твердженням К. Ясперса, тільки за умов демократії, тобто за можливості всіх громадян здійснювати вільне волевиявлення.

К. Ясперс дає визначення поняттю “політична воля”: “Воля людини починається з того моменту, коли в державі, де вона живе, вступають у дію прийняті законі. Така воля називається політичною свободою” [13]. Він ставить знак рівності між аналізованим поняттям і демократією. Проте К. Ясперс попереджає, що абстрактна абсолютна значущість демократичних методів і механічна більшість не може бути в усіх випадках надійним засобом для вираження справжньої волі народу. У більшості випадків ці демократичні методи ефективні, але іноді може виникнути необхідність поставити їх у певні межі. Але це дозволено тільки тоді, коли небезпека загрожує правам людини і самій свободі, тому що воля – найцінніше благо; вона ніколи не приходить сама собою, не зберігається автоматично. Зберегти волю, вважає К. Ясперс, можна лише в тому випадку, якщо вона усвідомлена і відчувається відповідальність за неї. “Воля завжди піддається нападам і тому завжди в небезпеці. Там, де ця небезпека не відчувається, волю вже майже втрачено”. К. Ясперс робить висновок, що вирішальною ознакою відчуття свободи є “віра у волю”. З цього виникає надія на майбутнє.

Цілком аналогічний зміст вклав у свій останній публічний виступ Ф. Рузвельт: “Єдина межа нашим завтрашнім досягненням – це наші сьогоднішні сумніви. Тому давайте підемо вперед із могутньою і дієвою вірою в серці”.

Таким чином, як свідчить історичний досвід, єдина можливість уникнути принципового розбалансування різних політичних сил і не допустити “зворотної хвилі” демократичного процесу – це зорієнтувати діяльність його інституцій на захист прав і свобод неподільного політичного і соціального атома – індивіда. Саме таку відповідь дає нам багатовікова політична практика, котра показує, за рахунок чого демократія може виявити свою конструктивну спроможність в організації політичного, економічного та соціального життя. І в цьому сенсі насамперед розвинені західні країни наочно продемонстрували неминучість домінування в культурному полі демократії універсальних цінностей прав людини, що означає визнання окремого індивіда як вирішального джерела влади і вимірника, показника ефективності політичних процесів. Тільки на цій ціннісній основі можна виявити універсальну природу сучасної демократичної організації влади, створивши мережу таких політичних інститутів, які дали б можливість перевести демократичну практику зі стану “безладдя”, у якому вона перебуває з моменту розпаду тоталітарних структур, у фазу організації й подальшої стабілізації.

Література:

1. Сморгунов Л. В. Сравнительная политология: Теория и методология измерения демократии. – СПб: Изд-во СПб ГУ, 1999. – С. 128-130.

2. Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экспансии до консолидации //МЭ и МО. – 1995. – №6. – С. 87-88.

3. Хантингтон С. Указ. праця. – С. 90.

4. Ільин И. А. Наши задачи. Статьи 1948-54 гг. – Париж, 1956. – С. 343.

5. Цит. за: Ростоу Д. А. Переходы к демократии: попытка динамичной модели //Полис. – 1996. – №5. – С. 8-9.

6. Хантингтон С. Указ. праця. – С. 88.

7. Сморгунов Л. В. Указ. праця. – С. 145.

8. Ростоу Д. А. Указ. праця. – С. 6-7.

9. Растоу Д. А. Указ. праця. – С. 8

10. Токвиль А. де. Демократия в Америке. – М., 1992. – С. 23.