Третя хвиля демократизації: підсумки і перспективи

Метою статті є розкриття та аналіз наукових концепцій провідних зарубіжних дослідників демократії, еволюція їх поглядів у контексті міжнародної політичної ситуації кінця ХХ –початку ХХI століття. Проаналізовано структуру, способи ініціювання, тенденції та перспективи розвитку “третьої хвилі” світового процесу демократизації. Здійснено також аналіз структур демократичного транзиту, що дозволяє відрізняти становлення демократії від її стабілізації. З’ясовано, що, згідно з провідними концепціями демократизації, перехідний стан, який є, природно, проміжним, часто буває невизначеним за результатами процесів, які відбуваються за специфічних умов конкретної країни, але загалом ці процеси базуються на основі єдиних закономірностей та відносно вузького набору шляхів, способів та моделей руху до нового демократичного політичного режиму.

Повсюдне поширення демократії у світі, поза сумнівом, є найважливішим політичним феноменом останніх десятиліть ХХ століття. У цей період такі явища, як військові хунти, особистісні диктатури й однопартійні системи були потіснені демократичними урядами. Протягом тривалого часового відрізку минулого сторіччя демократія сприймається вже не як альтернатива античному полісу чи “старому порядку”, а як теоретично універсальна, хоча практично й обмежена певними економічними та культурними межами, форма політичного устрою, яка забезпечує широким прошаркам населення можливість визначати певною мірою (насамперед через вибори та референдуми) характер політики. Але це розуміння демократії досить умовне і не відображає глибокої сутності явища. Так, важко, а вірніше, неможливо перелічити навіть найчастіше вживані дефініції цього поняття. І не тільки тому, що в різних суспільних системах демократія інтерпретується неоднаково, але й тому, що практично кожна держава будь-якого режиму вважає себе сьогодні демократичною. (Хоча з усіх незалежних країн приблизно третина може називатися справді демократичними. Але й вони далекі від ідеалу, тому що якнайменш третина їх населення приречена на маргіналізацію).

Труднощі в утвердженні єдиних концептуально-ідеологічних підходів до розуміння демократії існують, здається, і через те, що демократія за своєю сутністю – полісубстанційне явище і тому є внутрішньо сумісною з досить широким колом уявлень, а отже й режимів. Хоча в результаті вся різноманітність позицій неминуче зводиться до прагнення вирішити певні принципові питання, які характеризують природу даного політичного устрою. Наприклад, питання про співвідношення інституціональних і ціннісних основ демократії. Ця дискусія тільки на перший погляд може здатися далекою від реальних проблем, оскільки правлячі кола повинні дати практичну пораду щодо питання: чи розцінювати демократію як інституціональний захід, який припускає можливість застосування механізмів раціонального перерозподілу владних ресурсів між групами на підставі систематичних виборів, установлення процедур ротації еліт, визначення повноважень і взаємної відповідальності між верхами і низами, або ж її варто вибудовувати як сукупність політичних зв’язків, що втілюють деякі наперед визначені цінності й ідеали (на зразок “справжнього народовладдя”), які містять певні пріоритети та обмеження для входження у владні структури й використання влади? Якою є теоретична відповідь – така й практична модель політичної демократії.

Оцінюючи вражаюче розширене трактування демократії, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж. Оліна, професор Гарвардського університету С. Хантінгтон виокремлює два важливі моменти. По-перше, демократія не обов’язково вирішує проблеми суспільної нерівності, корупції, неефективності, несправедливості й некомпетентного прийняття рішень. Однак вона забезпечує інституціональні умови, котрі дозволяють гарантувати свободу індивіда, захищати його від масових порушень прав людини.

Істотний внесок у виявлення співвідношення між ступенем демократичності та рівнем свободи належить Р. Гастилу. (У цій статті не будемо заглиблюватися в саме розуміння терміну “свобода”, що вже блискуче зроблено І. Берліном у його лекції “Два поняття свободи”. Термін вживається автором у його сукупній значимості). 1978 року Р. Гастил створив дослідницький центр у США – „Фрідом хаус”, який проводив і публікував щорічно компаративістський аналіз інституціональних умов забезпечення і виконання основних прав і свобод людини та громадянина. Методологія і методика аналізу рівня свободи, за Р. Гастилом, досить проста: вона здійснюється на основі двох складових – списку політичних прав у країні та переліку громадянських свобод [1].Демократія – це засіб проти тиранії, і саме через те, вважає С. Хантінгтон, вона дає людям шанс вирішувати й інші соціальні проблеми. Це по-перше. А по-друге, поширення демократії у світі знижує ймовірність війн [2]. Однак водночас С. Хантінгтон вважає, що спроба подальшого розвитку демократії викликає істотні перешкоди економічного та культурного характеру. Крім того, спрацьовує і діалектична природа історії – будь-який значний рух у якомусь напрямку втрачає, зрештою, свою енергію та породжує контртенденцію.

Це справедливо і щодо процесів демократизації. Нинішня, третя її “хвиля” розпочалась на Іберійському півострові в середині 70-х років ХХ сторіччя, охопивши далі майже 40 країн. А “перша хвиля” зародилася в США на початку ХІХ століття, сягнувши кульмінаційного розвитку після Першої світової війни, коли у світі утворилося більш 30 демократичних держав. Однак марш Б. Муссоліні на Рим у 1922 році знаменував собою початок зворотної хвилі, що підтверджується тим фактом, що на початок 40-х років залишилося усього 12 демократичних країн у світі. “Друга хвиля” демократизації була викликана результатами Другої світової війни і продовжувалася до 60-х років (приблизно два десятиліття). Зворотний рух продовжувався до 1973 року, у результаті чого в світі стало на 6 демократичних держав менше.