Третя хвиля демократизації: підсумки і перспективи
С. Хантінгтон робить висновок про початок зворотного руху вже і “третьої хвилі” демократизації, враховуючи, насамперед, соціальне поле діяльності політичних прав людини в сучасних країнах. Так, 1992 року, вперше за останні десять років, “Фрідом хаус” не зміг повідомити про збільшення у світі числа вільних країн. Відповідно до оцінок цієї організації, кількість людей, котрі живуть у “вільних” суспільствах, зросло на 300 мільйонів, а у “залежних” – збільшилося на 531 мільйон. У 42 країнах рівень свободи значно знизився, і лише в 19 – підвищився. Нині тільки 19% населення світу проживає у “вільних” суспільствах. Це найнижча цифра, починаючи з 1976 року [3].
С. Хантінгтон навіть намагається охарактеризувати “третю хвилю” демократичного процесу у вигляді військової кампанії, у ході якої “демократичні сили визволяють одну країну за іншою”. Але іноді “можна просунутися занадто далеко вперед”, ставши мішенню для нападів і контратак. На думку С. Хантінгтона, третя хвиля демократизації досягла саме цієї фази.
Аналогічну точку зору висловлює й Л. Даймонд, аналізуючи соціально-економічну і політичну ситуацію в Латинській Америці. Так, він, зокрема, вважає, що цей регіон “у цілому досяг моменту застою в демократичних перетвореннях, коли відступи врівноважують і навіть перевершують досягнення”.
Відхилення від шляху демократизації постають значнішими й через те, що, на думку С. Хантінгтона, уявлення людей про найголовніше зло в їхньому житті змінюється зі зміною обставин. Так, у період репресивної диктатури та після її повалення ціннісні пріоритети в суспільстві можуть бути діаметрально протилежними. І, як часом буває, смак свободи, економічний добробут приходять на зміну бажанням про реальну свободу, правову державу тощо. С. Хантінгтон спробував на конкретних історичних прикладах проаналізувати, який режим – демократія чи диктатура – здатна краще вирішити ці завдання. Висновок не є тривіальним. Так, вчений вважає, що як тільки в країні „запанують” свобода і демократія, люди починають до цього ставитися, як до чогось само собою зрозумілого, і їхні першочергові турботи переносяться в економічну сферу. А ці проблеми під силу вирішити, скоріше, досвідченим авторитарним лідерам.
Другий висновок, якого дійшов С. Хантінгтон, стосується питання про максимальні перешкоди на шляху демократії. До них він відносить незаможність країн і нетривалість приходу демократії в ті або інші країни. Безумовно, не існує універсальних рецептів інституціонального будівництва, але є універсальні, типові помилки, котрих варто всіляко уникати. Є багато такого, чому нові демократії можуть навчитися одна в одної, а також у більш розвинених демократій.
Однак “...демократія не є величина однозначна... Демократія не є просто державною формою, що можна насунути на голову будь-якому народу, – зійде – підійде...”, – писав ще понад півстоліття тому І. Ільїн [4].
Як образно висловився Т. Еліот, демократія являє собою щось на кшталт машини і рослини. Причому якщо машина символізує принцип універсальності, що однаково проявляється у всіх країнах, то рослини – принцип унікальності, укоріненої в кожній національній культурі (саме таке сполучення унікальності й універсалізму зустрічається в трансформації сучасного Сходу).
Викликає інтерес у цьому плані й позиція Дж. Брайса, який у своєму класичному дослідженні проблем демократизації дійшов висновку, що “у минулому до демократії вів лише єдиний шлях – прагнення позбутися деяких відчутних утисків”. Демократія не була одвічною або основною метою боротьби, до неї зверталися як до засобу досягнення якоїсь іншої цілі, або ж вона діставалася як побічний продукт боротьби [5].Отже, є всі підстави стверджувати, що у світі немає двох демократій, які б пройшли через боротьбу тих самих сил, що ведуть спір з того ж кола питань і з тими ж інституціональними наслідками. Тому здається малоймовірним, щоб якась демократія з точністю повторила шлях уже відомої демократії. Щоб прийти до демократії, вважає Д. Ростоу, потрібне не копіювання конституційних законів чи парламентської практично вже наявної демократії, а спроможність реально оцінити свої специфічні конфлікти й уміння виробити або запозичити ефективні механізми їх розв’язання. І, зрозуміло, “прихід” демократії не варто тлумачити як щось таке, що здійсниться протягом року. Оскільки процес становлення демократії припускає появу нових соціальних груп, їх становлення і розвиток, то мінімальний термін переходу, за Д. Ростоу, мабуть триває протягом життя цілого покоління. У країнах, що не мали ранніше зразків для імітації, перехід до демократії, як правило, відбувається ще повільніше.
Серйозну увагу й обґрунтування взаємозалежності між демократією й економічним розвитком країн приділяв у своїх дослідженнях С. Хантінгтон. Так, аналізуючи “третю хвилю” демократизації, він дійшов висновку, що майже 2/3 країн, які здійснюють перехід до демократії, мали показники ВВП на душу населення 300 – 1300 доларів (у цінах 1960 року). Твердження С. Хантінгтона щодо “відступу демократії” базуються, насамперед, на економічному фундаменті цього політичного феномена. На його думку, демократизації сприяють певні економічні та культурні умови, зокрема відносно високий рівень економічного розвитку та переваги цінностей західної культури. За даними “Фрідом хаус”, із 75 країн “вільними” названо тільки 5 азійських (Японія, Південна Корея, Монголія, Непал, Бангладеш), усього 2 мусульманські (Бангладеш і Турецька республіка Північного Кіпру) і лише 3 належать не до західної, а східної гілки християнства (Греція, Болгарія, Республіка Кіпр). Окрім країн Балтії, жодна з держав пострадянського простору не кваліфікована як “вільна” [6].