Третя хвиля демократизації: підсумки і перспективи

Аналогічну точку зору щодо взаємозв’язку економіки і демократії висловлюють С. Ліпсет, К.-Р. Сен, Дж. Торрес, які вважають, що шанси для демократії зростають у країн із рівнем економічного розвитку до 2346 доларів ВВП на душу населення, у межах 2346 – 5000 доларів – значно знижуються, а після 5000 відбувається стабілізація між демократією й економікою [7]. А Р. Даль стверджує, що існує верхня межа (близько 700 – 800 доларів ВВП на душу населення), вище якої шанси поліархії є найліпшими, за нижньою межею – 100 – 200 доларів – шансів для її виникнення практично немає.

Іншого погляду дотримується Д. Ростоу, вважаючи, зокрема, що відправною точкою демократизації може слугувати лише наявність національної єдності. І тому, за Д. Ростоу, “значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів або якоїсь явної упередженості щодо того, до якої політичної спільноти треба належати. Вимога національної єдності відбиває ситуації, коли в суспільстві наявний латентний розкол або, навпаки, є сильне прагнення до об’єднання кількох спільнот, як, наприклад, у багатьох країнах арабського світу. Демократія – це система правління тимчасової більшості. Щоб склад правителів і характер політичного курсу могли вільно змінюватися, кордони держави мають бути стійкими, а склад громадян – сталим. За образним зауваженням І. Дженнінгса, “народ не може вирішувати, поки хтось не вирішить, хто є народ” [8].

Національна єдність названа передумовою демократизації в тому сенсі, що вона мусить об’єднати всі стадії процесу. В протилежному випадку вона не має значення для демократичних перетворень. Вона може скластися в доісторичні часи, як у Японії або Швеції; може випереджати фази переходу до демократії на сторіччя, як у Франції, або лише на десятиліття, як у Туреччині. Не має значення, на думку Д. Ростоу, й те, яким чином досягалася національна єдність. Головна його теза полягає в тому, що національна єдність є найголовнішою попередньою умовою переходу до демократії, заперечуючи при цьому необхідність якогось мінімального рівня економічного розвитку і соціальної диференціації. Економічні та соціальні чинники такого роду входять у модель лише опосередковано як можливі підстави національної єдності або ж глибинного конфлікту, і висувати їх в якості “передумов” демократії або її індикаторів – принаймні сумнівно, тому що “лише запеклий економічний детермініст буде пояснювати колоніалізм або релігійні розбіжності винятково економічними причинами” [9].А. Токвіль у передмові до ХІІ видання “Демократії в Америці” поставив риторичне запитання: “Невже... знищивши феодальну систему і перемігши королів, демократія відступить перед буржуазією і багатіями? Чи зупиниться вона тепер, коли стала настільки могутньою, а її противники настільки слабкими?” [10]. А. Токвіль не був ворогом “буржуазії і багатіїв”. Він лише був стурбований тим, що економічна влада може виявитися причиною загибелі демократії – саме через матеріалізм самих демократій. І якщо його побоювання, висловлені на початку ХХ століття, перенести на теперішній час, то виявиться, що демократії відступають, поступаючись місцем іншим політичним режимам, що забезпечують матеріальний добробут народу.

Іншої точки зору дотримується Ф. Фукуяма, який у відомій праці “Кінець історії?” обґрунтував “універсалізацію” західної ліберальної демократії як кінцеву форму політичного устрою людства. Ця стаття виражала впевненість у тріумфі західної ліберальної демократії. Кінець ХХ сторіччя для американського вченого – це не просто кінець холодної війни чи періоду післявоєнної історії, а завершення ідеологічної еволюції людини на основі універсалізації західної демократії як остаточної форми правління [11].

Причому для Ф. Фукуями ця перемога позначена тільки в сфері ідей та свідомості, а в реальному, матеріальному світі до такої перемоги, на його думку, ще далеко. Але саме цей ідеальний світ і визначає, з точки зору Ф. Фукуями, у кінцевому сенсі, світ матеріальний.

Матеріалістичний ухил сучасного мислення характерний не лише для лівих (прихильників марксизму), вважає Ф. Фукуяма, посилаючись на веберові ідеї, але й для багатьох антимарксистів, які розглядають людину лише як індивіда, що прагне максимального прибутку. Він категорично проти такого тлумачення, тому що, як зазначає М. Вебер у праці “Протестантська етика і дух капіталізму”, вибір завжди здійснюється переважно в сфері свідомості, в ідеології. Центральна тема роботи М. Вебера, до аналізу якої не раз повертається Ф. Фукуяма, – довести, всупереч К. Марксові, що матеріальний спосіб виробництва – не “базис”, а, навпаки, “надбудова”, яка має корені в релігії та культурі. Ф. Фукуяма вважає: нерозуміння того, що економічна діяльність зумовлена свідомістю і культурою, призводить до досить поширеної помилки – пояснювати навіть ідеальні в природі явища матеріальними причинами.

Власне бачення цієї проблеми подає американський соціолог і футуролог О. Тоффлер. Так, зокрема, він пророкував, що останнє десятиліття ХХ сторіччя буде й останніми роками демократії у формі, зумовленій індустріальним суспільним розвитком. Якщо в індустріальному суспільстві основними силами були “традиціоналісти”, прихильники аграрного порядку “першої хвилі”, і “модерністи” – носії цінностей індустріалізму “другої хвилі”, то наприкінці ХХ століття вже не спостерігається яскраво виражених полюсів у структуруванні влади. Нова соціальна реальність, заснована на ідеалі їх розмаїтості і неоднорідності, буде все більше витискувати реальність індустріальних спільнот з їхніми прагненнями – асиміляцією і гомогенністю. Зростаюча соціальна неоднорідність руйнує саму підставу ідеї масової демократії, як, власне, поняття “маси”. О. Тоффлер робить висновок, що узгоджена з “мозаїчною” економікою “мозаїчна” демократія орієнтується на окремого індивіда [12]. Але розмаїтість викликає до життя групи і рухи, які почасти мають виражену антидемократичну спрямованість та претендують на тоталітарне панування в окремо взятому суспільстві, а то й в усьому світі. До них О. Тоффлер відносить три основні розгалуження: релігійні групи, окремі екологічні та націоналістичні сили, а також об’єднання людей, що дотримуються екстремістських поглядів (масонські ложі тощо). Тобто соціальні напрями, які залучають різні антидемократичні сили, мають різну основу: релігійного фундаменталізму, еко-фашизму, расизму, котрі воліють обмеження прав людини, порушення свободи віросповідання й несуть загрозу самій демократичній інституції приватної власності. Тільки стабільне суспільство є, за О. Тоффлером, значною мірою захищеним від наслідків діяльності таких груп. Однак щодо глобального перехідного періоду, то саме ці сили вступлять у єдиноборство з демократією ХХІ століття в епоху зрушень у владних структурах. Таким чином, робить висновок О. Тоффлер, замість прогнозованого “кінця ідеології” ми стаємо свідками виникнення як на глобальному, так і на національному рівнях множини нових пересічних ідеологій, кожна з яких містить власне бачення реальності. І, виходячи з цього, футуролог з’ясовує одну із фундаментальних підвалин сучасних демократій – свободу інформації. Закритість інформації властива репресивним режимам у корумпованих суспільствах. Свобода інформації тісно пов’язана з поняттям “свобода самовираження” особистості. А регулювати ці взаємини, на думку О. Тоффлера, мусить інформаційна етика.Підсумовуючи своє дослідження, О. Тоффлер ще раз підкреслює, що зміна влади, яка відбувається на всіх рівнях – міжособистісному, соціетальному, глобальному – визначається принциповою зміною самої природи влади. Влада, заснована на силі і багатстві, втрачає свій вплив (хоча й не зникає взагалі). Справжньої влади в сучасних демократіях досягають знання в різних формах – інформації, науки, мистецтва, етики. Цьому типові влади відповідає і новий тип культури й у цілому – новий тип суспільства.