Американський поворот політики Канади у міжвоєнний період

З початком економічного пожвавлення в США (1933 рік) уряд Канади відновив співпрацю з південним сусідом на „докризових” умовах, про що свідчать переговори між Ф. Рузвельтом і Р. Беннетом у 1933 – 1934 роках. В листопаді 1934 року президент США та прем’єр-міністр Канади досягли згоди щодо відновлення протягом року того стану американо-канадської торгівлі, який існував до 1929 року. Однак у зв’язку з поразкою консерваторів на виборах до федерального парламенту Канади це починання здійснити не вдалося.

На той час єдиною альтернативою Р. Беннетові був лідер Ліберальної партії М. Кінг. Саме він 23 жовтня 1935 року втретє очолив канадський уряд. М. Кінг в умовах економічного спаду та етнонаціональної нестабільності виявився лідером, який, завдяки своєму автритетові, здобутому в попередні роки, спромігся згуртувати націю та провести необхідні перетворення. Він мав чималий досвід успішної роботи в царині відносин робітників і підприємців, користувався повагою як в англійській, так і у французькій Канаді. Мав тісні зв’язки з капіталом США (п’ять років працював у фонді Рокфеллера), що полегшувало американо-канадський діалог.

Наприкінці 1930-х років в основу зовнішньополітичної концепції Канади було покладено такі принципи:

• ізоляціонізм щодо Європи: відмова від участі у будь-яких воєнних акціях європейських країн, анулювання міжнародних угод, пов’язаних з діяльністю Ліги Націй, обмеження стосунків зі Старим континентом тільки взаємовигідною економічною співпрацею;

• зближення з США у сферах торгівлі та оборони з одночасним збереженням статусу провідного домініону Британської імперії та усіх пов’язаних з таким статусом економічних і політичних вигод;

• введення до системи взаємовідносин Велика Британія – домініони нового актора – США, що мали слугувати противагою Лондону.

„Американський поворот” був вигідний багатьом сегментам канадського суспільства. Представники великого бізнесу вбачали в ньому шлях до відновлення американських ринків збуту, а також налагодження співпраці з країнами Латинської Америки, а прихильники ізоляціонізму, франкоканадські сепаратисти, уряд Квебеку – можливість звільнитися від „принципу автоматизму”, який передбачав беззаперечний вступ домініону у війну на боці Великої Британії.

Американські підприємці й урядові кола вбачали в Канаді не лише „чорний хід” для своєї продукції на британські ринки, а й власного агента на британських Імперських конференціях, здатного вплинути на політику Лондона в цілому (як це трапилося під час Імперської конференції у травні – червні 1937 року, коли прем’єр-міністр Канади висунув ідею розпуску Ліги Націй, в якій домінували Велика Британія та Франція, і створення нової міжнародної організації під егідою США [3, с. 26]. Довгостроковими проектами того часу, які пов’язували американський та канадський бізнес, були спорудження трансканадської магістралі, що забезпечувало США суходільний шлях до Аляски, а також організація судноплавства рікою Святого Лаврентія, що з’єднує Великі озера з Атлантичним океаном.Політичне керівництво Великої Британії було змушене змиритися із зближенням США й Канади з таких причин:

• Лондону необхідна була політична та економічна підтримка США як на випадок війни в Європі, так і щодо політики „умиротворення”, яку проводив англійський кабінет. Канадському урядові відводилася роль посередника в американо-британських стосунках.

• „Принцип автоматизму” щодо Канади перестав відігравати для Лондона вирішальну роль, адже конскрипція могла спричинити лише загострення сепаратизму в Квебеку, а економічна підтримка єдиної, захищеної завдяки США Канади з її неушкодженою війною промисловістю відіграла б значно важливішу роль, ніж нечисленні канадські збройні сили.

Відтак наприкінці 1930-х років розпочалося формування англо-американо-канадського політичного союзу, відомого як „північноатлантичний трикутник”. Саме він став основою Північноатлантичного альянсу, створеного у квітні 1949 року.

На відміну від 1920-х років, американо-канадська співпраця у 1935 – 1939 роках позначилась зростанням обсягу канадського експорту до США, необхідного для їх військової промисловості. 15 листопада 1935 року у Вашингтоні було підписано торговельну угоду (набула чинності 1 січня 1936 року), завдяки чому індекс ділової активності в Канаді на початку 1937 року зріс на 8 % від рівня 1936 року, обсяг обробної промисловості – на 8,5 %, виробництво засобів виробництва – на 13 %. Рівень зовнішньої торгівлі Канади 1937 року досяг рівня 1929 року, а рівень роздрібної торгівлі перевищив докризовий на 7,7 %.