Американський поворот політики Канади у міжвоєнний період
Нині, в умовах домінування США у міжнародних відносинах, актуалізується проблема висвітлення асиметричних стосунків між цією супердержавою та іншими країнами. Зокрема в період зародження американського панування (1920-і – 1940-і роки). Особливий інтерес становлять тогочасні відносини США і Канади – однієї з найбільш соціально розвинених країн світу, яка водночас виявилась однією з найбільш економічно та політично залежних від США. Ці стосунки повчальні ще й тому, що вплинули не лише на подальший економічний і політичний розвиток самої Канади, а й мали відчутні наслідки на світовій політичній арені.
Історію Канади та політику її уряду у період між двома світовими війнами досліджували такі радянські вчені, як Л. Зимуліна, А. Мілейковський, Б. Мартиненко, О. Сороко-Цюпа. Особливу увагу вони звертали на економічний аспект американо- та британо-канадських відносин.
Серед використаних автором цієї статті англомовних джерел необхідно відзначити такі документи, як „Доповідь Бальфура” та Вестмінстерський статут: саме вони закріпили суверенітет Канади у зовнішньополітичній діяльності, що спростило американо-канадську міжурядову співпрацю.
На відміну від Великої Британії, що закінчила Першу світову війну боржником, а внаслідок численних повстань у колоніях втрачала свій світовий вплив, США, за рахунок виробництва і продажу зброї країнам-учасницям війни, стали однією з найвпливовіших держав на світовій арені. Позиції Лондона послаблювалися й через зростання економічної ролі британських домініонів.
Перші ознаки серйозної кризи у відносинах метрополії з північноамериканським домініоном виявилися ще в часи Першої світової війни. Канада тоді була змушена взяти участь у бойових діях на боці Лондона, здійснюючи конскрипцію – відправку своїх військових частин до Європи. Така політика викликала особливе невдоволення франкоканадців (33 % усього населення країни). І вони гостро реагували на ігнорування своєї позиції. Внаслідок цього відбувся розкол Ліберальної партії на англо- та франкоканадську фракції. А саме ця партія раніше стримувала сепаратистські прагнення населення Квебеку.
На той час суттєвою противагою британському впливу і водночас вигідним ринком збуту канадських товарів були США. Південний сусід був зацікавлений у зближенні з Канадою, бо співпраця з нею давала можливість поставляти велику кількість американських товарів на британські ринки завдяки внутрішньоімперським преференціям. Тісні стосунки сприяли й освоєнню американськими фермерами малонаселених південноканадських прерій. Крім того, США одержували можливість прокладати канадською територією сухопутні шляхи сполучення до Аляски. Канада ж через малочисельність власного війська була слабкою ланкою оборони Північноамериканського континенту, і тому була зацікавлена в присутності збройних сил США у її територіальних водах та на узбережжі.
Необхідно зазначити, що канадське промислове виробництво значно залежало від американських поставок. Якщо основою експорту Канади до США були метал, сировина, папір, продукція сільського господарства, то США забезпечували Канаду технічним обладнанням, вугіллям, напівфабрикатами, товарами широкого вжитку. Зокрема, 1928 року США забезпечували канадську промисловість необхідним обладнанням на 80 – 100 % [1, с. 114].
У 1920-х роках на канадській політичній арені домінувала Ліберальна партія. Її лідер М. Кінг двічі очолював федеральний уряд: у 1921 – 1926 та у 1926 – 1930 роках. Його уряди проводили політику, спрямовану на здобуття Канадою суверенітету як у внутрішній, так і у зовнішній сфері. 1922 року, під час англо-турецького конфлікту, прем’єр-міністр Канади відмовився від конскрипції, посилаючись на нестабільність у парламенті (його уряд і справді значно залежав від підтримки франкоканадських депутатів та представників фермерської партії прогресистів), а також на загрозу єдності країни через невдоволення в Квебеку. 1923 року Канада уклала свій перший міжнародний договір без консультацій з Лондоном – договір із США про рибальство у Тихому океані [1, с. 41 – 42].На Імперській конференції країн Великої Британії, що відбувалась у Лондоні в жовтні – листопаді 1926 року, голос Канади став вирішальним при ухваленні „Доповіді Бальфура”. Цей документ проголошував домініони суверенними державами у складі імперії, скасовував обов’язкову чинність загальноімперських законів без їх затвердження парламентом домініону, надавав домініонам право на самостійне визначення своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Верховний суд домініону став вищою судовою інстанцією на своїй території (окрім конституційних питань). Таємна рада (вищий судовий орган Британської імперії) залишила за собою лише право дорадчого голосу в питаннях, які не можуть розв’язати владні органи самоврядної колонії, а також статус найвищої апеляційної інстанції. Було скасовано обов’язковий розгляд нею законопроектів домініонів. Генерал-губернатор втратив статус представника британського уряду – він став тільки одним із символів єдності країн Британської імперії під спільною короною [6, с. 266].