Американський поворот політики Канади у міжвоєнний період
Пізніше, 11 грудня 1931 року, положення „Доповіді Бальфура” були офіційно закріплені Вестмінстерським статутом, який передбачав лиш одне суттєве обмеження: зміни до конституційних актів домініону мали погоджуватися з Британським парламентом [9, с. 268].
Здобуття Канадою незалежності у зовнішньополітичній сфері дозволило їй оптимізувати співпрацю з США. На початку 1927 року уряд знизив мито на ввезення північноамериканського промислового обладнання та автомобілів з 35 до 20 % від ціни товару [2, с. 149]. Уряд США, зі свого боку, знизив мито на ввезення канадського металу, азбесту, паперу, лісу, сільгосппродукції до такого ж рівня. Частка імпорту американських товарів до Канади 1929 року становила 69 % від загального рівня імпорту до цієї країни, в той час як частка Великої Британії становила тоді 15 % [1, с. 24]. Обсяг американських капіталовкладень в канадську економіку зріс з 2593 мільйонів доларів у 1922 році до 4660 мільйонів у 1929 році. Щодо Великої Британії, то ці показники (в доларах США) становили 1922 року 2463 мільйони та 1929 року – 2776 мільйонів [4, с. 299].
Завдяки співпраці країн-сусідів розпочалася міграція американських безробітних і фермерів, що селилися, відповідно, у нових промислових районах та молоосвоєних преріях півдня Канади. З 1918 по 1929 рік трудова еміграція з США до Канади становила близько 1,2 мільйона чоловік. Прихід нових працівників і введення нових потужностей призвели до зростання ВВП Канади, а відтак і зростання обсягу зовнішньої торгівлі від 1048 мільйонів доларів США 1918 року до 2549 мільйонів 1929 року. Причому 2/3 канадського експорту були зорієнтовані саме на США [1, с. 13].
Період від закінчення Першої світової війни до початку „Великої депресії” 1929 – 1933 років позначився в Канаді поглинанням філій британських компаній дочірніми підприємствами компаній США. З 1923 по 1929 рік відбулося 120 злиттів, що охопили 550 фірм [5, с. 153]. Ці компанії підтримували Ліберальну партію, політика урядів якої сприяла посиленню позицій американського бізнесу в канадській економіці. З іншого боку, така співпраця відповідала й інтересам канадського населення. З’явилося багато нових робочих місць, модернізувалася промисловість. Міжнародна спільнота почала сприймати Канаду як суверенну державу.
Так було аж до початку світової економічної кризи 1929 – 1933 років. Залежність Канади від зовнішніх ринків невідворотно вела до внутрішньої кризи. Адже її зовнішня торгівля була орієнтована передусім на ринки США, і запровадження Штатами протекціоністського тарифу Хаулі – Смута 1930 року, який передбачав встановлення мита у розмірі від 30 до 40 % від ціни на 890 видів товарів, призвело до різкого зниження зовнішньоторговельного обігу Канади: 1932 року він становив 58,1 % від рівня 1929 року [4, с. 307].
Ця ситуація спричинила падіння популярності проамериканської політики уряду лібералів та перемогу консерваторів на федеральних виборах у липні 1930 року. 7 серпня того ж року лідер Консервативної партії Р. Беннет став прем’єр-міністром. Консерватори наполягали на введені Канадою високих митних бар’єрів щодо США та переорієнтації зовнішньої торгівлі на Лондон – падіння рівня виробництва у Великій Британії було меншим, ніж у США. 1932 року рівень виробництва у Великій Британії становив 70 % від рівня 1929 року, тоді як у Сполучених Штатах він становив 47,1 % [4, с. 312]. Лондону було невигідно підвищувати митні бар’єри: його економіка значно залежала від імпорту.
У перші роки правління консервативного уряду розгорілася американо-канадська торговельна війна. Наприкінці 1930 року Канада підвищила митні тарифи на ввезення товарів з небританських країн з 22 до 35 % від їх вартості та полегшила умови співпраці з Лондоном.На Імперській конференції (22 липня – 20 серпня 1932 року) в Оттаві було досягнуто згоди про додаткові преференції на ввезення до Англії канадської сільгосппродукції та ввезення до Канади англійського вугілля. Внутрішньоімперські митні тарифи було знижено з 13,1 % до 11,9 % [4, с. 330]. Якщо 1931 року 27,4 % канадського експорту було орієнтовано на британський ринок, то 1935, до введення в дію нової торговельної угоди між США й Канадою, рівень його зріс до 41,5 %. На початку 1932 року обсяг зовнішньої торгівлі Канади вдалося відновити до 60,3 % від рівня 1929 року [4, с. 307].
Такі незначні успіхи не відповідали обіцянкам консерваторів протягом року відновити „просперіті” 1920-х. Зростання ВНП та обсягу торгівлі було низьким. Зростало безробіття (1935 року за офіційними даними воно становило 618 тисяч чоловік порівняно з 423 тисячами чоловік 1929 року). Стався й відплив американського капіталу: якщо 1930 року американський бізнес мав у Канаді 36 % дочірніх підприємств, то протягом 1930 – 1934 років їх частка впала до 26 %.
Уряд консерваторів не йшов, зокрема, назустріч вимогам робітників трудових таборів, запроваджених для молодих одиноких безробітних, щодо підвищення заробітної платні та поліпшення умов праці. У 1930 – 1934 роках лише 1/8 вимог страйкарів було вирішено за сприяння міністерства праці. Робітничі страйки придушувала поліція. 11 серпня 1931 року було заборонено Комуністичну партію Канади.
Складна ситуація призвела до посилення франкоканадського сепаратизму. 1935 року в Квебеку створюється партія „Національний союз”, яка проголосила метою своєї діяльності визнання французької мови єдиною офіційною в провінції, витіснення з провінції іноземного капіталу та повернення до традиційного сільського укладу життя [2, с. 246]. Цю партію підтримали прихильники ідеї історика абата Л. Груля, який пропагував відокремлення Квебеку від Канади та створення на його території незалежної держави Лоренція.