Формування законодавства про вибори Президента України (1991 – 1999 роки)

Спостерігається, проте, й суперечливість окремих положень виборчого законодавства та їх неузгодженість з іншими нормативно-правовими актами, в тому числі й з певними конституційними положеннями. Так, згідно з Конституцією, громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування. Згідно з виборчим законодавством, право висування кандидатів належить громадянам України і реалізується політичними партіями, їх виборчими блоками та безпосередньо громадянами шляхом самовисування, а також зборами громадян і трудовими колективами. Проте чинний Закон "Про вибори Президента України" (стаття 5) не передбачає процедури безпосереднього висування громадянина шляхом самовисування його претендентом на кандидата на найвищу посаду в державі.

У Законі "Про вибори Президента України" багато загальних, декларативних норм, не підкріплених механізмами їх реалізації. Зокрема, у статті 1 проголошується забезпечення в ході виборчої кампанії принципу "рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів" [11]. Але на сьогодні законодавство не передбачає ефективного механізму контролю за недопущенням втручання народних депутатів України, посадових і службових осіб органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у виборчий процес, що призводить до порушення конституційних прав громадян на вільні вибори.

Важливо зазначити, що вже після набрання Законом чинності до нього (редакція Закону №740-ХІУ від 16. 06. 1999 р.) було внесено ряд змін, зокрема таких, що стосуються порядку формування виборчих комісій. Так, у прийнятих до Закону змінах передбачено норму, згідно з якою до складу територіальної та дільничної виборчих комісій обов'язково включаються не лише представники від партій (блоків), а й від кандидатів у Президенти України (стаття 14). Одночасно було визнано за доцільне обмежитись поданням кандидатур до складу комісій лише від тих партій (блоків), від яких зареєстровані кандидати в Президенти України [17]. Це нормативне положення сприяло запровадженню більш впорядкованої процедури формування та організації діяльності виборчих комісій. Однак слід відзначити ті вади положень Закону, через які в утворенні виборчих комісій, зокрема територіальних і дільничних, беруть участь органи місцевого самоврядування (ради) (стаття 14). Це суперечить їх конституційній природі як органів, які мають забезпечувати вирішення питань місцевого значення. Цю недосконалість помітили й експерти ОБСЄ, які спостерігали за виборами в Україні. По-перше, на їхню думку, це суперечить відповідним положенням Конституції України, оскільки до повноважень органів місцевого самоврядування відносяться питання місцевого значення, а проведення виборів глави держави є загальнодержавним питанням; по-друге, позбавляє ці органи незалежності від впливу як органів влади, так і суб'єктів різних політичних протистоянь, що є неприйнятним при проведенні демократичних виборів [18].Позитивних законодавчих змін зазнала одна з основних стадій виборчого процесу – передвиборна агітація. Особливістю її ведення у 1999 році стало те, що в цілому вона, порівняно із президентськими виборами 1994 року, проводилася на досконаліших нормативно-правових засадах. В останній редакції зазначеного Закону в частині, що стосується ведення передвиборної агітації (глава 5, статті 31 – 35), він набув суттєвих як кількісних, так і якісних позитивних змін порівняно з попередніми.

Кількісні відмінності стосуються числа статей, що регламентують процес ведення передвиборної агітації: якщо в редакції Закону 1994 року їх було дві, то в редакції 1999 року – вже три. Однак найбільшою мірою зазначені відмінності відбилися на загальній численності не так статей, як частин, присвячених зазначеній регламентації. Так, у законі 1994 року глава 5 містила 10 частин, 1999 року – вже 32 [18].

Відповідно до пункту 6 частини 2 статті 15 Закону "Про вибори Президента України", Центральна виборча комісія розробила і постановою від 18 червня 1999 року № 96 затвердила Положення про порядок використання засобів масової інформації для проведення передвиборної агітації під час виборів Президента України у 1999 році [19]. Важливим удосконаленням стало те, що положення розроблено з урахуванням вимог, які містяться в законах України, що регулюють діяльність засобів масової інформації. У ньому чітко розмежовано і досить детально виписано порядок використання у передвиборній агітації окремо державних і недержавних, друкованих і електронних засобів масової інформації. В Положенні сконцентровано практично всі заборони і обмеження стосовно передвиборної агітації, що містяться в чинному виборчому законодавстві.

Одним з нововведень була поява у виборчому законодавстві таких понять, як "довірена особа кандидата" та "офіційний спостерігач". У президентській виборчій кампанії 1999 року мали право взяти участь 3450 довірених осіб від 15 кандидатів у Президенти: у кожному територіальному виборчому окрузі по одній довіреній особі від кандидата і по п'ять довірених осіб, які допомагають їм у проведенні виборчої кампанії на території загальнодержавного одномандатного виборчого округу. На тих виборах було також зареєстровано 276450 офіційних спостерігачів від кандидатів у президенти [18].