Формування законодавства про вибори Президента України (1991 – 1999 роки)
Законодавство про вибори Президента України формувалося протягом усього періоду після проголошення незалежності нашої держави. Кожні наступні президентські вибори проводилися за новим або оновленим виборчим законом. Інтерес до цієї проблеми зростає у зв'язку з наближенням чергових виборів глави держави.
В останні роки проблемі законодавчого забезпечення президентських виборів в Україні науковці приділяють значну увагу. Її досліджували, зокрема, такі вчені-правознавці, як О. Нельга, В. Погорілко, В. Співак, М. Ставнійчук Ю. Тодика та інші.
Законодавчий процес у цій сфері було започатковано ще до проголошення незалежності української держави, в середині 1991 року. Рішення про запровадження посади Президента було прийнято парламентом 25 червня 1991 року (Постанова Верховної Ради УРСР "Про вибори Президента Української РСР"). А вже 5 липня того ж року було ухвалено Закон "Про вибори Президента України" [1].
Дострокові президентські вибори, які відбулися 1994 року, проводилися за новою редакцією „старого” закону, ухваленою 24 лютого 1994 року.
Політична ситуація в країні на той час була складною. На вимогу страйкарів – шахтарів Донбасу Верховна Рада 17 червня 1993 року прийняла постанову про Всеукраїнський референдум. Однак він не відбувся через цілу низку обставин, описаних, зокрема, науковцем А. Віттковскі [2]. Серед причин були, зокрема, такі: лишалися не сформульованими запитання, які мали виноситися на референдум; президентська адміністрація відмовила надати необхідні кошти, оскільки в Конституції УРСР не передбачалося проведення референдумів за рішенням парламенту; вересневий термін референдуму відпав з організаційних причин – у зв’язку з парламентськими канікулами. Тому Верховна Рада України скасувала свою попередню постанову і призначила дострокові президентські вибори (без референдуму) на 26 червня 1994 року. За ухвалення цього закону проголосувало 243 народних депутати, проти було 39, утримались – 5, не голосували – 52.
Призначення виборів саме Верховною Радою було однією з особливостей законодавчого оформлення виборчого процесу. Воно дало науковцям підставу охарактеризувати це рішення, як "перевищення влади" парламентом [3]. Але тоді Президент Л. Кравчук погодився з рішенням парламенту і 24 вересня 1993 року підписав Закон України "Про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України". Однак пізніше і Л. Кравчук не раз наголошував на нелегітимності цього закону, нагадуючи, що "парламент не мав повноважень приймати рішення про дострокові вибори Президента" [4]. У той же час Голова Верховної Ради І. Плющ вказував: "...Ми приймали рішення про дострокові вибори у відповідь на вимоги страйкуючих шахтарів... І закон вносився згідно з ініціативою Президента, про що свідчать стенографічні записи... У Президента було право не підписувати закон, а протягом десяти діб повернути його до Верховної Ради, довівши, що він не відповідає тій чи іншій ситуації" [5]. В. Литвин в одній з праць відзначив прагнення Л. Кравчука перенести вибори Президента України на пізніший термін. Послання Президента Верховній Раді щодо цього, на думку В. Литвина, свідчило про спроби Л. Кравчука будь-якою ціною утримати владу [5].
Ця проблема й досі є дискусійною. Чимало науковців і політичних діячів не поділяють думку щодо доречності проведення дострокових президентських виборів 1994 року. Л. Кравчук погоджувався, що позачергові вибори Президента мають відбутися, але вважав їх "недоцільними в такі стислі строки" [5]. Він вказував на дві причини: вкрай складну економічну ситуацію і, як наслідок, неконструктивність майбутніх політичних опонентів на виборах, які спрямовуватимуть всі сили тільки на те, щоб довести тезу про неспроможність діючого голови держави виконувати свої обов'язки належним чином. Тими ж аргументами оперували і деякі партії. Зокрема, дострокові вибори недоречними і безпідставними вважали лідери Демократичної партії України [6]. Різко негативно поставилося до рішення Верховної Ради й керівництво Української республіканської партії та Конгресу українських націоналістів. Треба відзначити, що Народний рух України також виступив проти дострокових виборів, але з іншим обгрунтуванням: "Смішно вибирати Президента, коли не відомо, ким він буде: чи то головою виконавчої влади, чи то лише головою держави, який прийматиме послів і зустрічатиметься з учнями, що закінчили школу" [7].
З іншого боку, структури, що стояли на лівих позиціях, вимагали зміщення Президента. А такі науковці, як О. Бойко, В. Кремень, Д. Табачник і В. Ткаченко, впевнені, що дострокові вибори Президента України у той період об'єктивно назріли і виявилися історично обумовленими, бо поклали початок оновленню вищих органів влади [8 – 9].
Треба зазначити, що науковці-політологи ще й досі не зробили остаточних висновків щодо легітимності чи нелегітимності закону про дострокові вибори Президента України 1994 року та можливості їх перенесення на інший строк законним шляхом [10].На період наближення чергових президентських виборів (1999 року) чинне виборче законодавство фактично вже не відповідало новим соціально-політичним реаліям і, звісно, не могло забезпечити організацію виборів Президента України на належному правовому та організаційному рівні. Цими обставинами і необхідністю проведення виборів Президента в термін, визначений Перехідними положеннями Конституції України, було зумовлено розробку протягом 1998 року цілої низки законопроектів про вибори глави держави. На розгляд Верховної Ради було подано чотири окремі законопроекти, підготовлені народними депутатами України В. Шевченком, Ю. Іоффе та О. Кучеренком, О. Лавриновичем, О. Єльяшкевичем та О. Турчиновим, О. Карповим та Т. Стецьківом.