Феномен політичного лідерства

Іншою властивістю дослідження феномена політичного лідерства у вітчизняній політології, яка об’єднує практично всіх авторів, слід назвати настанову на чітке розмежування між лідерством взагалі та такою його формою, як політичне лідерство. Хоча водночас різні автори пропонують різні критерії специфікації політичного лідерства. Так, визначаючи політичного лідера як одного з суб’єктів політичної дії, Г. Постригань у якості його головної ознаки виокремлює здатність володарювати або розпоряджатися владними ресурсами [21]. М. Марченко вважає, що політичне лідерство завжди пов’язане з реалізацією політичних відносин, які описуються в термінах субординації та ієрархії суб’єктів політики [22].

На безпосереднє відношення політичного лідера до влади вказує й Г. Бєлов. На його думку, вся діяльність політичного лідера (в чому суто і проявляється його специфіка по відношенню до інших лідерів) може бути описана в термінах наближення до влади, оволодіння нею та використання її [23]. Тобто навіть тоді, коли йдеться про лідерство в неформальних організаціях, громадських рухах чи громадських об’єднаннях, воно набуває ознак політичного лідерства тільки за умови, коли діяльність цих груп чи колективів спрямована на реалізацію власних цілей шляхом активної політичної діяльності та засобами легітимного (а також, зрозуміло, легального) впливу на державну владу.

В цьому плані, що, на нашу думку, є надзвичайно важливим і продуктивним з методологічної точки зору, можна провести доволі чіткий розподіл між лідерством у формі громадського активізму (по суті це численні форми лідерства на рівні найрізноманітніших інституцій громадянського суспільства, спрямовані на групову самоорганізацію та спільну позаполітичну діяльність) чи духовного лідерства (це насамперед творче, наукове, релігійне лідерство) та лідерством політичним. Більше того, відтворюючи тезу про визначальну спрямованість політичного лідера на владу, фактично йдеться саме про державну владу, оскільки, як свого часу вказував ще Г. Блондель (ця його теза явно чи неявно простежується практично у всіх дослідженнях пострадянських авторів, які вивчають проблематику політичного лідерства), влада політичного лідера завжди конституюється за вертикальною схемою, тобто реалізується згори донизу [24]. В результаті чого відбувається своєрідне “накладання” двох моделей: моделі влади політичного лідера й моделі організації державної влади.

Звісно, було б не зовсім коректно твердити, що така настанова на методологічне відмежування політичного лідерства від інших форм лідерства є надбанням винятково вітчизняної чи, якщо поглянути ширше, пострадянської політичної науки. Однак все ж певна специфіка тут має місце. У зв’язку з чим, на нашу думку, слід зробити одне зауваження.Справа в тому, що, висвітлюючи вітчизняні концепції політичного лідерства, ми можемо практично завжди знайти певні їх аналоги у зарубіжній політичній науці. Але це аж ніяк не є вадою української науки. Тому ми не схильні погоджуватися з негативним резюме деяких авторів, які констатують, що українські науковці поки що не змогли створити вітчизняної теорії, концепції політичного лідерства або застосувати новий підхід до вивчення цієї проблеми [25]. Справді, немає підстав говорити, що існує якась специфічна вітчизняна (чи розроблена на вітчизняному матеріалі) концепція політичного лідерства. Проте рівень розвитку політичної науки ніколи не вимірюється кількістю оригінальних національних концепцій (в тій чи іншій галузі політології чи щодо того чи іншого предмета), розроблених в її межах. У цьому сенсі доцільніше було б говорити про ступінь дослідження базових проблем політичної науки в межах тієї чи іншої національної традиції. Що ж до останнього, то, як ми намагались продемонструвати вище, в сучасній українській політології гідно представлено практично всі існуючі на сьогодні концепції політичного лідерства, що свідчить не стільки про її еклектичність, скільки про спробу всебічного висвітлення цього феномена політичної організації та суспільно-політичного життя.

Література:

1. Мизес Л. фон. Либерализм. - М., 2001. - С. 48.

2. Салмин А. М. Современная демократия. - М., 1997. - С. 305.

3. Дюверже М. Политические партии. - М., 2000. - С. 232.

4. Stogdill R. Handbook of Leadership. A Survey of Theory and Research. - N.Y., London, 1974. - P. 21.

5. Скрипнюк В. М. Концептуальні проблеми політико-правового аналізу типів демократичної влади. // Актуальні проблеми держави і права. О., - 2001. - Вип. 12. - С. 318.

6. Ашин Г. К., Охотский Е. В. Курс элитологии. - М., 1999. - С. 236 – 238.