Феномен політичного лідерства

Проте останнім часом, поряд з класичними груповими, ситуаційними та особистісними теоріями політичного лідерства, з’являється й низка нових надзвичайно цікавих інтерпретацій цього феномена, які можна умовно визначити поняттям “інтегративних концепцій”. Здебільшого їх розвиток обумовлений появою нових концепцій демократії. В цьому контексті безумовний інтерес становить феномен “сильної демократії” Б. Барбера.

Справді, як цілком слушно зауважує В. Скрипнюк в ході аналізу концепції “сильної демократії” Б. Барбера, у своєму розумінні політичного лідерства цей автор схиляється саме до інтегративної моделі, “середнього шляху” між особистісною та колективною інтерпретацією [5]. Більше того, серед численних спроб розробити єдину теорію політичного лідерства можемо зустріти не лише прагнення зняти протиставлення між особистісними та груповими теоріями, але й долучити до пояснення політичного лідерства ситуаційних, психоаналітичних, технологічних та гуманістичних концепцій. В результаті чого отримуємо таку модель опису політичного лідера, яка враховує цілий ряд варіативних величин, що можуть впливати як на формування політичного лідера (його просування до влади), так і сприяти занепадові його політичної кар’єри. Причому кожна з зазначених величин може сягати своєї граничної межі, що автоматично робитиме її визначальною стосовно опису політичного лідерства.

Так, якщо показник групової підтримки досягне критично низької величини, то навіть за умов сприятливих зовнішніх обставин та наявності видатних особистих здібностей політичний лідер завжди опинятиметься перед загрозою втрати свого становища. Вихід з цієї ситуації можливий лише двома шляхами: а) повернення групової довіри і підтримки; б) переведення політичної системи в авторитарний режим, коли політичний лідер набуває ознак одноосібності (тобто йому вже немає альтернативи) і тим самим може нейтралізувати фактор групової підтримки шляхом нехтування ним (адже, як пишуть Г. Ашин та Є. Охотський, в політичній історії є чимало прикладів того, коли як політичний лідер, так і правляча еліта в цілому, доволі легко ігнорували таким чинником, як довіра та підтримка влади [6]).Стосовно пострадянської (зокрема, української та російської) політичної науки, то в ній також простежуються практично всі перераховані концептуальні підходи до аналізу політичного лідерства. Скажімо, ідею посилення ролі групових чинників політичного лідерства за умов широкої демократизації суспільно-політичних відносин і підвищення демократичної політичної культури висуває В. Прокопюк, на думку якого завдяки фігурі політичного лідера відбувається, насамперед, оптимальне узгодження групових інтересів [7], а сам політичний лідер сприймається як постать, у якій інтегрується політична енергія групи. Тим часом В. Зотов наголошує на домінуванні індивідуального фактора, окреслюючи політичне лідерство як особисту здатність окремих суб’єктів впливати на політичну поведінку та політичну діяльність людей, обумовлену системою соціально-політичних та психологічних взаємовідносин в суспільстві [8]. При цьому визначальними рисами, які уможливлюють формування політичного лідера, він називає: наявність власної політичної програми та новаторської стратегії, пов’язаної з його іменем, наполегливість, сильну волю, гнучкість, належний рівень політичної культури, імідж керівника, комунікабельність, популярність, здатність до організаційної діяльності тощо. Схоже визначення політичного лідера пропонує Ю. Ірхін: “Політичний лідер – це авторитетний член суспільної організації чи соціальної групи, особистий вплив якого дозволяє відігравати йому провідну роль в соціально-політичних процесах” [9].

Певною мірою пом’якшуючи індивідуалістичні акценти, А. Берегда все ж визнає можливість впливу групи на політичного лідера. Хоча, на думку цього автора, наявність групової підтримки впливає не стільки на самого політичного лідера (отже йдеться не про безпосередній вплив), скільки на ефективність його діяльності, бо “наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика” [10].

Так само доволі поширеною є й концепція, що прагне поєднати груповий та особистісний підходи. Зокрема, І. Кривогуз, наголошуючи на індивідуальних факторах політичного лідерства, тим не менш зауважує, що всі ці характеристики лідера майже завжди спрямовані до однієї мети, а саме – отримання підтримки від певного колективу чи соціальної групи. Так, відповідно до запропонованого ним визначення, політичний лідер – це особа, наділена якостями політика-професіонала, але при цьому вона виділяється з-поміж інших ступенем і масштабами довіри й підтримки з боку значної частини населення чи всього суспільства [11].

Доволі цікаву інтерпретацію феномена політичного лідера пропонує Л. Кравчук, точка зору якого цікава бодай з огляду на те, що він сам перебував на найвищих державних посадах (в тому числі й президентській) , і тому, пишучи про політичне лідерство, може говорити, так би мовити, “від першої особи”. Тож наголошуючи на важливості підтримки широких верств населення, він зауважує, що сама ця підтримка виявляється зворотним боком особистої здатності політичного лідера консолідувати суспільство чи окремі соціальні групи. Причому сам політичний лідер відчуває, наскільки добре йому це вдається, адже політичні лідери, неспроможні об’єднати народ спільною ідеєю, рано чи пізно починають боятися втратити владу і через це приречені на неминучий крах [12].