Феномен політичного лідерства
По-перше, визначаючи те, з чого починається політична партія, ми, за словами А. Салміна, майже ніколи не можемо чітко сказати, чи це лідер, чи це політична програма, чи інтерес [2]. Тому говорити, що політичний (партійний) лідер є не більш як продукт партійного розвитку, було б значною деформацією політичної реальності. По-друге, навіть поверховий погляд на політичну історію останніх віків переконливо засвідчує, що політичні лідери далеко не завжди виходили з “партійних надр”. І, по-третє, існування партій не тільки не заперечує, а навпаки – підтверджує наявність політичного лідерства, оскільки сама логіка партійного життя спрямована на те, аби партійний лідер набував зрештою формальних ознак політичного лідерства (тобто, очолив би державу, парламент, фракцію в парламенті, став на чолі уряду тощо). Те ж саме справедливе й тоді, коли йдеться виключно про внутрішньопартійне життя. Адже, як переконливо демонструє визнаний авторитет в дослідженні політичних партій М. Дюверже, історія партій у ХІХ – ХХ століттях може бути описана як постійне коливання між двома полюсами персоналізованого та інституціоналізованого керівництва [3]. У першому випадку в житті партії все залежить від волі лідера, а в другому – від волі “рядових” членів партії. Тобто, інакше кажучи, навіть найдемократичніші політичні режими ніколи не могли досягти ідеалу суцільної інституціоналізації партійного життя, коли роль партійних лідерів була б зведена до мінімуму чи й взагалі знівельована.
Отже, можемо дійти висновку, що концепція відмирання політичного лідерства за умов демократії та демократичних політичних режимів виявилась нежиттєздатною. Більше того, звернення до фактів дозволяє твердити, що сучасні демократії, причому такі, в яких партійне життя має багату та глибоку традицію, виявляють дедалі більшу залежність від фактора суб’єктивного впливу політичних лідерів. Так, як свідчать соціологічні дані, голосуючи за республіканців чи демократів, переважна кількість американців надає першочергового значення не стільки політичним програмам, скільки особистостям тих, хто їх репрезентує, тобто тим політичним і одночасно партійним лідерам, яких було висунуто у якості претендентів на президентську посаду.
Використовуючи характеристики тих підходів, що існують в сучасній зарубіжній науці щодо визначення змісту і сутності політичного лідерства, можемо запровадити таку класифікацію. В найзагальнішій формі всі ці концепції можна поділити на позитивні й негативні. Фактично концепціями політичного лідерства у точному значенні цього терміна можна вважати тільки перші з них, оскільки в основу других покладено тезу про поступове зникнення феномена політичного лідерства. Тому для негативних теорій характерне визначення політичного лідерства як своєрідного свідчення недостатньої якості демократії.Решту концепцій політичного лідерства (тобто їх переважну більшість) можна визначити як позитивні. Спільним для них є те, що жодна не заперечує факту політичного лідерства та його значущості для функціонування будь-яких політичних систем, політичних режимів і форм правління. А отже різниця між ними полягає в тому: а) як саме тлумачаться джерела політичного лідерства, б) в чому вбачається сутність політичного лідерства.
Аналіз теорій політичного лідерства дозволяє виділити такі основні концептуальні підходи в аналізі цього феномена.
Одним з перших способів пояснення політичного лідерства, який із певними модифікаціями дійшов до сьогоднішнього дня, слід вважати особистісні теорії. Практично всі вони виходять з двох базових положень. Перше можна сформулювати так: в основі політичного лідерства лежить наявність у окремих суб’єктів політики певної кількості визначених здатностей (рис, властивостей тощо) індивідуального характеру, які дозволяють їм посісти домінуюче становище в групі і реалізовувати в ній власну волю. Друге з цих положень встановлює специфічну модель стосунків між лідером та масами (групою). Відповідно до неї лідер визначається як активний і діяльнісний полюс, а маси – як пасивна речовина, яка виступає матеріалом для реалізації його волі. Серед представників цього підходу можна назвати Д. С. Мілла, Ґ. Д. Форда, В. Ліппманна, В. Бейджґота, Й. Шумпетера, Д. Пламенатза та інших.
Зрозуміло, що подібне визначення входить у суперечність з такими принципами демократії, як широка участь громадян у політичному житті, їх можливість впливати на прийняття політичних рішень тощо (до речі, серед згаданих авторів на необхідність певної ревізії базових принципів особистісної концепції вказував ще Й. Шумпетер, а Р. Даль розробив операціональний спосіб розв’язання проблеми співвідношення діяльності політичного лідера та процесом політичної участі в демократичних політичних системах).
Саме тому, поряд з особистісною концепцію політичного лідерства, було запропоновано її своєрідний антипод. Маємо на увазі групову концепцію політичного лідерства. Одним з її представників вважається Д. Ґемпфіл. Однак, формулюючи власну теорію політичного лідерства, він називає цілий ряд дослідників, які, на його думку, виступили попередниками групової концепції (це І. Бентам, Е. Джексон, Ж-Ж. Руссо). Серед науковців, які розробляли групову теорію політичного лідерства, не можна не згадати імена М. Хермана, Т. Парсонса, Ю. Дженнігса. Основні положення цієї концепції у своїх теоретичних студіях розвинув Р. Стогділл, який спробував описати політичне лідерство в термінах синхронізації взаємних очікувань між членами певної групи, на основі якої виділяється фігура політичного лідера [4].