Феномен політичного лідерства

Складність феномена політичного лідерства, а також його визначальна багатоаспектність пояснюють існування в сучасній політичній науці кількох концептуальних підходів до його аналізу. В цьому сенсі повнота і цілісність будь-якого дослідження, що ставить за мету висвітлення змісту цього явища, так чи інакше має звертатисья й до характеристики тих підходів, які роблять можливим науковий дискурс стосовно політичного лідерства, а також фігури політичного лідера. Тому, на думку автора, актуальними слід визнати не лише розробки тих чи інших аспектів політичного лідерства, а й теоретико-методологічні розвідки, спрямовані на висвітлення та, певною мірою, систематизацію вже існуючого матеріалу. До речі, така робота важлива й з огляду на те, що вона сприяє формуванню та чіткому визначенню ряду ключових дефініцій політичного лідерства, які можуть бути покладені в основу створення універсальної теорії опису цього феномена суспільно-політичного життя.

Проблема визначення сутності політичного лідерства важлива вже через те, що вона тісно пов’язана з ширшим питанням – специфікою реалізації демократичного ідеалу та розбудови ефективно діючої демократичної політичної системи. Показовим у цьому контексті є співіснування двох діаметрально протилежних підходів до феномена політичного лідерства в контексті його зв’язку з демократичними політичними інститутами. З одного боку, це класична теза Г. Файфа, який ще 1941 року у праці “Лідерство і демократія” чітко пов’язав “якість” політичного лідерства з “якістю” демократії. Зокрема, на його думку, подальший розвиток демократії супроводжуватиметься паралельним вдосконаленням інституту політичного лідерства та дедалі більшим підвищенням значення політичних лідерів як в суспільно-політичному житті в цілому, так і в функціонуванні окремих елементів політичної системи. При цьому Г. Файф виходив з того, що демократичність управління означає не те, що “правлять всі”, а те, що правлять „найкращі”, які обираються народом і спроможні адекватно репрезентувати й захищати його інтереси в процесі політичної діяльності.

З іншого боку, можна навести тезу, яка часто лунала в середовищі консервативно налаштованих теоретиків: ескалація можливостей впливу з боку соціальних груп і прошарків на функціонування політичної системи спричинятиме появу “слабких лідерів”, що виступатимуть звичайними маріонетками в руках груп підтримки і будуть неспроможними приймати самостійні й відповідальні рішення.

Водночас у багатьох випадках спроби протиставити політичне лідерство і демократію на підставі нібито суперечності між ідеєю лідерства як владного впливу одного суб’єкта на діяльність інших ґрунтувались на тезі невідповідності феномена політичного лідерства ліберальному принципу свободи.

Проте таке асоціювання концепції поступового “розчинення” феномена політичного лідерства в процесі становлення і розвитку демократичних інституцій (коли “кращий” визначається групою і ним може стати практично будь-хто за умови підтримки з боку групи) із доктриною лібералізму не може вважатись ані методологічно, ані теоретично коректним. В цьому сенсі можна навести слова Л. фон Мізеса, автора класичної роботи “Лібералізм” (1927 рік), який, описуючи політичне лідерство, зовсім не відкидав ідеї, що правити повинні “кращі” (тобто ті, хто крім підтримки групи мають ще й певні специфічні індивідуальні риси, а також здатні виконувати принаймні таку функцію, як організація та мобілізація мас). По суті, основне його зауваження стосувалось не суб’єктивного аспекта політичного лідерства як такого, а тільки способу набуття статусу політичного лідера. Саме це вчений мав на увазі, коли твердив, що “той, хто не може посісти місце лідера завдяки силі своїх аргументів та довірі, яку викликає його особистість, не має підстав скаржитись, що громадяни обирають не його, а когось іншого” [1]. Таким чином, викладаючи власне бачення демократії, а також того, що являє собою демократична політична система, Л. фон Мізес ні в якому разі не намагався обґрунтувати той тип організації суспільно-політичного життя, коли вільні маси вільно управляють власним життям без потреби в будь-якій персоналізації чи інституціоналізації своїх політичних інтересів.Так само безпідставним видається й намагання перетворити постать політичного лідера на певну похідну функцію від державної посади чи політичної партії. Стосовно першого, то в цьому плані відбувається банальне змішування таких двох понять, як “посада” і “лідерство”. Справді, будь-який посадовець (особливо коли йдеться про вищий державний рівень) має можливість використовувати державну владу і тим самим впливати якщо не на все суспільство, то на окремі його сегменти. Але при цьому в основі діяльності посадовця лежать не його особисті якості, не підтримка його певною групою, а тільки ті повноваження, які він отримує одночасно з посадою. Тому, встановлюючи зв’язок між цими двома поняттями, можемо сформулювати наступне положення: будь-який політичний лідер може бути чи стати державним діячем і обіймати певну посаду у державній структурі, але не будь-який посадовець може стати чи бути політичним лідером.

Дещо складнішою видається ситуація, коли політичне лідерство (уособленням якого за визначенням має бути якийсь конкретний суб’єкт) заперечується на підставі тези, що його функції перебирають на себе політичні партії, які виступають надійною зв’язкою між суспільством і державою і тим самим роблять політичне лідерство зайвим елементом суспільно-політичного життя (в основі цієї концепції лежить сформульована Е. Дюркгеймом думка, що властива демократії інституціоналізація влади спричинятиме зменшення впливу “персоналістичного” фактора). Але і в цьому разі, на нашу думку, йдеться лише про не зовсім точне використання понять. Справді, протягом всього ХХ століття можна було спостерігати постійне підвищення ролі політичних партій при їх поступовій внутрішній демократизації (хоча, разом з тим, саме ХХ століття дало немало прикладів виникнення тоталітарних партій). Проте це жодним чином не означає, що розвиток партій і поява політичних лідерів співвідносяться як причина і наслідок. У зв’язку з чим можна навести одразу ж кілька аргументів.