Сутнісні засади соціал-демократії в політичних поглядах В. Левинського

Оскільки на початку ХХ століття австрійські соціал-демократи вважали політичну революцію необхідною умовою проведення революції соціальної (це досить виразно обгрунтував К. Каутський [4, с. 8 - 11]), то В. Левинський розглядав різні форми і засоби пролетарської боротьби: страйки, бойкоти та революцію, не надаючи пріоритету тільки політичним методам. Він підкреслював, що „робочий люд мусить докладати усіх сил, щоби політичну і економічну боротьбу вести рівночасно”, в першу чергу акцентуючи увагу на необхідності самоорганізації трудівників, створенні відповідних організаційних структур: „Робітники і мужики... мусять освідомитися... повинні організуватися в спілки й товариства” [11, с. 33]. Важливою формою політичної діяльності соціалістів вважав боротьбу за представницькі мандати в державних і самоврядних органах, „щоби при виборах до думи, сойму, рад повітових, громадських – вибирати не панів, а своїх розумних людий” [11, с. 35].Взагалі у поглядах В. Левинського, незважаючи на застосування ним принципів марксистської методології у поясненні складних процесів суспільного життя, проглядалася схильність до сприйняття демократичних форм розв’язання гострих суспільних проблем. Він наголошував на важливості розвитку демократії, її основних критеріїв і цінностей. Питання соціального визволення народу в цілому тісно пов’язувалося з необхідністю утвердження демократичних принципів як на рівні політичної свідомості, так і на рівні практичної роботи соціал-демократів. З цієї нагоди він відзначав: „Коли ходить о інтереси української демократії, то скажемо, що інтереси українського пролетаріяту і селянства нині в многім сходяться, тому що сучасна українська демократія далеко не виборола собі тих прав, які здобули собі демократії инших народів, от хоч би польська, чеська” [9, с. 8].

Потребу демократичних перетворень на користь загальноукраїнської справи В. Левинський декларував як пріоритетну, що мала б стояти над суто партійним, ідеологічним підходом. Спільними інтересами різних верств він визначав „інтереси перш усього політичної природи, такі політичні домагання, в яких здобуттю заінтересована вся українська демократія, весь український народ... що мають на меті забезпечити політичну рівноправність українців у державі і краю, домаганє заведеня загального голосуваня до сойму, рад повітових і громад, домаганє національної автономії українського народу” [9, с. 8].

Загальнодемократичний підхід В. Левинського повинен був ілюструвати готовність соціал-демократів до політичного компромісу у тих випадках, коли інтереси розвитку демократії в цілому сприяли національному поступу українців. Це він наголошував, зокрема, у статті „Ера демократичного парламенту в житті галицько-українського суспільства”, опублікованій в теоретичному журналі партії „Наш голос” [6].

Однак реалізація такого підходу соціал-демократів з іншими українськими політичними силами Східної Галичини, особливо у взаєминах з націонал-демократами, була швидше декларацією про наміри, ніж практичною політикою. Про це свідчили критика В. Левинським діяльності українських націонал-демократів, його звинувачення на адресу „міщанських” партій за їх загравання та „лакейство” перед австрійськими державними й адміністративними органами, за войовничу протидію українським соціалістам, висловлені в брошурі „Хто такі українські націонал-демократи?” [10, с. 6 - 7]. Ця суперечність між загальнотеоретичними підходами та лінією практичної роботи В. Левинського була відображенням складності взаємин в українському політичному середовищі.

Отже, науково-теоретичні погляди В. Левинського на засади української соціал-демократії переважно відповідали тим ідеологічним принципам, які на рубежі ХІХ – ХХ століть знайшли достатнє обгрунтування у працях представників західноєвропейської соціал-демократичної думки.

В. Левинський в цілому поділяв ідейні концепції соціал-реформізму і парламентаризму, хоча вважав, що перетворення суспільства на соціалістичних засадах можливе як шляхом реформ, легальних форм політичної діяльності, так і шляхом революційних заходів. Революцію він розглядав як спосіб отримання трудовими масами політичної влади, але ідеї диктатури пролетаріату і масового революційного насильства були для нього неприйнятні. Важливим для успіху соціалістичних перетворень в українському суспільстві вважав необхідність вирішення аграрного питання, розглядав українське селянство як природного союзника робітника і потенційного симпатика ідей соціальної рівності і справедливості.

Література:

1. Бауер О. Шлях до соціалізму. – Берлін, Київ, 1920.

2. Гаджиев К. С. Политическая наука. 2-е изд. – М., 1995.