Сутнісні засади соціал-демократії в політичних поглядах В. Левинського

Враховуючи специфіку стратифікації тодішнього галицького українського суспільства, В. Левинський зосереджував увагу і на проблемах вирішення українською соціал-демократією аграрного питання. На початку ХХ століття у Східній Галичині понад три четверті населення жило за рахунок сільського господарства. І В. Левинський усвідомлював, що аграрне питання є надзвичайно важливим і актуальним. Він підкреслював, що спектр можливого вибору між поступовим реформуванням аграрних відносин в умовах капіталістичного виробництва (еволюційним шляхом) та докорінними змінами форми власності на землю і характеру організації праці та виробничого процесу в сільському господарстві (революцією) досить широкий, а тому необхідно знайти правильну відповідь. В. Левинський виокремлював основні домінанти, які, на його думку, мали бути спільними (базовими) для соціалістів різних країн: захист класових інтересів безземельних та малоземельних селян, боротьба за розширення громадського землеволодіння як перехідної форми до колективізму, необхідність врахування своєрідності аграрних і суспільних відносин в кожній країні і, відповідно, застосування оптимальних для цієї країни методів вирішення проблеми [9, с. 42 - 43].

Акцент В.Левинського на спролетаризовану верству сільського населення – потенційну для соціал-демократії електоральну частину українського селянства, обумовлювався, до певної міри, вузькопартійним підходом, оскільки ідеї широкого усуспільнення землі в Україні, особливо в Галичині, популярними не були. Але позиція В. Левинського, з точки зору здійсненого ним певного теоретичного обгрунтування політики УСДП, не була позбавлена логіки. Адже соціальна диференціація українського суспільства і поява безземельного сільського пролетаря відображали об’єктивні тенденції суспільно-економічного розвитку, отже, й партійні програми українських соціалістичних партій мали „виставляти такі домагання, які змагають до поліпшення долі сього пролєтаріяту” [9, с. 30].Проникнення в українське село соціалістичних ідей, в тому числі й гасел класової боротьби, повинні були знайти у селян належний відгомін і розуміння, адже „дрібний галицький хлоп (селянин – Л. К.) по своєму положеню пів-пролєтар, зглядно будучий пролєтар” [9, с. 24]. Отже, В. Левинський вбачав у верстві безземельних та малоземельних селян ту соціальну групу, чий економічний інтерес відрізнявся від інтересу заможного селянства, а класовий інтерес перегукувався з інтересом міського пролетаря. Тому чисельність і соціальні запити цієї частини селянства, внаслідок поглиблення протиріч капіталістичного розвитку, повинні були невпинно зростати, а разом з ними зростала б і політична активність цих людей. Тож завдання української соціал-демократії полягало в проведенні послідовної роботи на селі з метою формування власного електорального поля.

У проблемі вибору між колективною і приватною власністю на землю В. Левинський, на підставі соціально-економічного аналізу розвитку буржуазного виробництва, намагався обгрунтувати доцільність колективних форм власності й господарювання. Він не ставив категорично питання про націоналізацію селянської землі, заявляючи, що „було б смішним, якби про се хотіла соціялдемократія хоч би думати”, але вважав, що завдання соціал-демократії „лежить в тому, щоби показати дрібному селянинови всі користи спільної власности і спільного, товариського землеволодіння” [9, с. 74].

Основний аргумент В. Левинського: дрібнотоварне селянське господарство не зможе конкурувати з великим приватним аграрним господарством. Тому вихід вбачається в переході до колективних форм господарювання – „дрібноселянських кооперативів і кооперативних союзів”, котрі за правильної організації праці та застосування передової агротехніки, пропорційного підходу щодо отримання і розподілу доходів „привчать і приготують” селянина до „будучої соціялістичної господарки” [9, с. 75].

Соціалізація землі могла бути реалізована в результаті закономірного розвитку капіталістичних відносин на селі та формування відповідних економічних передумов, які неможливо прискорити політичними методами. В. Левинський підкреслював це, звертаючи увагу на політичну складову пропонованих методів розв’язання аграрного питання найбільш радикальними представниками російських соціалістичних партій есерів і більшовиків. Він чітко заявляв, що „перескочити” за тих умов аграрного розвитку Росії з „сучасного громадського ладу в соціялістичний” було неможливо і утопічно, і наголошував, що „історія не знає скоків” і об’єктивною передумовою для соціалістичного устрою повинен стати „розвиток капіталізму до найвищих щаблів” [9, с. 54 - 55].

Соціалістичні перетворення безпосередньо могли „наступити тільки при диктатурі пролетаріяту, коли він (пролетаріат – Л. К.) захопить в свої руки політичну власть”, і тоді усуспільнення засобів виробництва та праці ставало „першим ділом пролєтаріяту” [9, с. 72].

У цьому випадку термін „диктатура пролетаріату” В. Левинський вжив не як означення форми пролетарської держави, що за допомогою революційного насильства утверджує владу революційного робітничого класу (як вона трактувалося російськими більшовиками), а як безпосередній прихід до політичної влади пролетаріату, тобто як початок здійснення соціалістичних перетворень. Взагалі у довоєнний (до 1914 року) період у його працях марксистське положення про диктатуру пролетаріату не розглядалося, що можна пояснити тією ж орієнтацією на соціал-демократичні (реформістські) підходи соціалістичної теорії представників австромарксистського напряму. Так, О. Бауер зазначав, що „передумовою соціальної революції є здобуття пролетаріатом політичної влади... революційними засобами. Але після здобуття політичної влади перед пролетаріатом постає зовсім нове завдання, яке не можна вже виконати тими засобами, які є підходами до політичної революції” [1, с. 8].