Сутнісні засади соціал-демократії в політичних поглядах В. Левинського

Відзначаючи об’єктивність природи соціалізму, В. Левинський писав: „Соціялізм – то ніяка затаскана наука, його не винайшов ані не відкрив сей або той чоловік, котрому захотілося реформувати світ. Соціялізм – то загальний вираз дійсних громадських відносин, всюди, в усіх країнах, де тільки є бідність, нужда, визиск і неволя працюючих мас” [10, с. 4].

Пояснюючи глибинний зміст соціальних відносин буржуазного суспільства, що зумовлювали антагонізм інтересів різних верств і класів, В. Левинський зосереджував увагу на головній причині цього протистояння, якою вважав приватну власність на засоби виробництва. „Прокляттям є... теперішній капіталістичний лад для робочого люду”, відзначав В. Левинський. Він наголошував, що корінь цього прокляття криється у способі та принципах приватного володіння основними засобами „витворювання продукції” незначною „купкою людей панів-капіталістів”, які шляхом визиску найманої робочої сили забезпечували собі багатство і панування [11, с. 20 - 21].

Як антитезу буржуазному ладу він подавав бачення соціалістичного устрою, „де не буде праці одних на других, але всіх для спільного добра і щастя, де свобідний розвиток кожної людини буде умовою свобідного розвитку всіх” [11, с. 25]. Його настання В. Левинський пов’язував з результатами організованої політичної боротьби трудових мас, що зумовлювалася логікою внутрішнього розвитку самого капіталізму. Концентрація капіталу посилювала економічний і політичний вплив буржуазії, звужуючи її кількісний склад, і, навпаки, зумовлювала зростання пролетаризованої маси. Взаємини між ними, на переконання В. Левинського, неминуче вели до загострення класового протистояння та ідеологічної боротьби, адже „в міру зросту і розвитку капіталістичної продукції і акумуляції капіталу росте теж сила обох цих (робітників і капіталістів – Л. К.) антагоністичних кляс” [7, с. 13 - 14]. Наголошуючи, що таке протистояння як „об’єктивна історична тенденція капіталізму, яка проявляється в кожній країні капіталістичної цивілізації як історична конечність” мало закономірну основу, В. Левинський доходив висновку, що в „в лоні капіталізму живе його грабар” [7, с. 14].

Базовою умовою становлення соціалістичного ладу В. Левинський вважав усуспільнення власності на основні засоби виробництва, що, на його думку, дозволило б не тільки ліквідувати майнову і соціальну нерівність, але й забезпечити умови продуктивної праці: „Весь маєток має належати до одного і до всіх. Як се буде, тоді і праця буде приязна, бо кожний буде знати, що вона йде на користь його спільного добра” [11, с. 39]. Розглядаючи способи усуспільнення приватної власності на засоби виробництва, В. Левинський не вважав експропріацію або ж інші радикальні дії обов’язковими методами. „Вивласнення”, на його думку, могло відбутися як на компенсаційній, так і на безоплатній основі і в значній мірі залежало „єдино від поведення самих фабрикантів і дідичів”, тобто від позиції лояльності чи протидії колишніх власників засобів виробництва до нової політичної влади [9, с. 73].Приділяючи увагу питанню суспільної власності, В. Левинський обмежувався загальним означенням цього поняття, не вдаючись до характеристики конкретних форм цієї власності, але й не асоціюючи її винятково з власністю державною. Суспільна власність на засоби виробництва і колективні форми господарювання він розглядав і як мету, і як спосіб запровадження соціалістичних відносин: „Колєктивізм, себто передача засобів продукції і праці, землі, фабрик, копалень і средств комунікації та транспорту, на власність всього суспільства, – се один із засадничих постулятів соціялістичної доктрини, се остаточна ціль пролєтаріяту” [9, с. 72].

Позиції В.Левинського явно перегукувалися з підходами лідерів австромарксизму О. Бауера і К. Каутського. Перший у праці „Шлях до соціалізму” теж наголошував, що „експропріація експропріаторів являється першою умовою соціалістичного ладу”, хоч і вважав, що вона не повинна проводитися в формі насильницької конфіскації капіталістичної та земельної власності, бо це „могло загрожувати практичним винищенням засобів продукції” і неминуче відбилося б на матеріальному та соціальному становищі народних мас [1, с. 41 - 42]. Тому робився висновок про доцільність використання податкових форм як найоптимальнішого способу вирішення питання усуспільнення, із зведенням до мінімуму адміністративних чи примусових методів.

Підхід до дилеми „конфіскація чи викуп?” К. Каутського теж не давав однозначної відповіді, та все ж німецький соціал-демократ більше схилявся до варіанту відшкодування [4, с. 96]. На його переконання, „серед великих перемін, які викликає соціальна революція, експропріяція засобів продукції відносно проста справа” і основні труднощі, що чекають пролетарський режим, „лежать не в области власності, лиш в области продукції” [4, с. 100], тобто в системі соціалістичного виробництва та господарювання після завоювання пролетарськими масами політичної влади.

Отже, щодо перспектив становлення соціально-економічних підвалин соціалістичного суспільства погляди В. Левинського співвідносилися з підходами представників поміркованого марксизму. На тоді це був свідомий вибір європейського соціал-демократичного світогляду, хоча той же О. Бауер, наприклад, свою реформаційну концепцію соціалізації основних засобів виробництва почав детально розробляти тільки після подій 1917 року в Росії, тобто після більшовицької практики радикальної експропріації експропріаторів [12, с. 92 - 93].