Сутнісні засади соціал-демократії в політичних поглядах В. Левинського
Одним із актуальних завдань сучасної вітчизняної науки є об’єктивна ретроспектива українського суспільно-політичного руху як фактора національно-політичного та державного поступу нашого народу. Важливою складовою цього руху є ідейно-політичні концепції вчених, політичних та громадських діячів, творча спадщина яких не тільки збагатила, але й в значній мірі визначила розвиток української суспільно-політичної думки.
Пильну увагу сучасних дослідників привертає, зокрема, постать Володимира Левинського (1880 – 1953 рр.), активного учасника суспільно-політичного руху першої половини ХХ століття, одного з провідних лідерів, ідеологів і теоретиків Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини (УСДП), публіциста й науковця, значний творчий доробок якого був присвячений розвиткові соціалістичної теорії з врахуванням національної специфіки. В радянський період ім’я цього діяча перебувало під ідеологічною забороною, тому об’єктивна оцінка ідейних поглядів В. Левинського на проблеми соціального визволення українського народу практично не знайшла відображення у розвідках вітчизняних науковців.
Мета цієї публікації – розкрити специфіку теоретичних підходів В. Левинського до базових засад соціал-демократії. Джерельною основою статті стали праці В. Левинського „Що таке соціялізм” (1907 р.), „Селянство і соціялдемократія” (1910 р.), „Хто такі українські націонал-демократи?” (1911 р.), які свого часу відіграли значну роль у популяризації соціал-демократичних ідей на українських землях, мали вплив на становлення української соціал-демократії в Східній Галичині.
Формування основних ідейних принципів соціал-демократичної доктрини припало на кінець ХІХ – першу половину ХХ століття – період надзвичайно динамічний і драматичний в історії європейської і світової цивілізації. Головним стимулом утвердження та інституціалізації соціал-демократії стало зростання у той час ролі та впливу робітничого руху в індустріально розвинутих країнах Європи [2, с. 305]. Якщо спочатку соціал-демократія поділяла найважливіші орієнтації марксизму на ліквідацію капіталізму та докорінну перебудову суспільства на принципах усуспільнення засобів виробництва, диктатури пролетаріату, загальної рівності, то поступово її представники прийшли до усвідомлення ефективності суспільних трансформацій еволюційним шляхом, визнання суспільно-політичних інститутів держави та використання парламентських механізмів впливу [5, с. 220].
Важливим фактором процесу дистанціювання провідників європейського робітничого руху від радикальних гасел марксистської ідеології була поява „ревізіоністської” та „реформістської” течій, пов’язаних з діяльністю представників німецької та австрійської соціал-демократії Е. Бернштейна, К. Каутського, О. Бауера, К. Реннера. Вони виступали лідерами та ідеологами найбільш потужних та впливових на той час європейських соціал-демократичних організацій – Соціал-демократичної партії Німеччини та Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА). Ефективне використання цими партіями можливостей парламентаризму та конституційно-демократичних засад суспільного життя для захисту своїх програмово-ідеологічних постулатів на початку ХХ століття стали одним із чинників зміцнення демократичного (реформістського) напряму соціал-демократії. Зокрема, СДРПА 1901 року першою на рівні партійної програми переглянула деякі важливі принципи марксизму, продемонструвавши таким чином готовність домагатися досягнення соціалізму за допомогою парламентських, демократичних методів [12, с. 24 - 25]. В цьому полягала визначальна різниця між австрійською соціал-демократією і російськими соціал-демократичними організаціями, які залишалися на позиціях радикального („ортодоксального”) марксизму.
Як і австрійська соціал-демократія, УСДП, що була складовою частиною СДРПА, визнавала революційну за суттю основну мету робітничого руху – запровадження соціалізму, але відмовлялася від найрадикальніших, насильницьких засобів її досягнення. Частина представників УСДП сповідувала основні ідейні настанови австрійських соціал-демократів, часто йдучи у фарватері їх політики та ідейно-теоретичних підходів [3, с. 51 - 52]. Ідеї поступової соціалізації засобів виробництва, здобуття влади парламентським шляхом, збереження та використання чинних державних інститутів як інструментів суспільної трансформації свідчили про значний вплив австрійської соціал-демократії на галицьких українських соціалістів.Ці підходи соціалістичної ідеології були засвоєні і творчо опрацьовані В. Левинським – з врахуванням специфіки становища українського народу. У розпал боротьби західноукраїнського суспільства за запровадження загального виборчого права у 1905 році В. Левинський під егідою УСДП опублікував агітаційну брошуру „Про загальне виборче право” [8], в якій висловлював відверту прихильність до загальнодемократичних принципів політичної боротьби. Він обгрунтовував позитивне значення демократичних форм волевиявлення внаслідок запровадження загального виборчого права до законодавчих та представницьких органів держави різних рівнів, розглядав можливі перспективи приходу до політичної влади представників трудових мас і, відповідно, використання ними законодавчих механізмів державної влади для забезпечення суспільних перетворень.
В своїх працях В. Левинський прагнув чітко окреслити протиріччя тогочасного буржуазного суспільства та дати основні характеристики соціалізму як суспільного устрою. Він обґрунтовував умови поширення соціалістичних ідей на українські землі, необхідність революційної боротьби трудових мас за соціальне визволення. Його прості схеми викладу марксистського обрису нового справедливого ладу були швидше прийомом популяризації соціалістичних ідей для малоосвічених верств українського населення, ніж грунтовним аналізом базових основ соціалізму. Але цей виклад не був доктринальним, схоластичним переказом постулатів марксистського вчення, а творчою прив’язкою основних принципів соціалізму до проблем і перспектив українського суспільства.